До ЗНО залишилося зовсім мало часу. Необхідно повторити художні засоби. Особливо ті, що зазавичай найпроблемніші...
Уявіть ситуацію:
“За вікном іде сніг, а Червона Шапочка вмостилася собі в кріслі й читає Підмогильного”.
У цьому “казковому” реченні можна знайти і метафору, і метонімію, і синекдоху. Що де є?
Метафора – з грецької «перенесення». Розкриття сутності одного предмета чи явища через особливості іншого.
Йде сніг – сніжинки, як відомо, «ходити» не вміють;
Полетів у магазин по цукерки – не на літаку«полетів», а дуже швидко пішов;
«Троянди днів», «крило зорі» (В. Соссюра).
Метонімія – заміна одного слова іншим на основі суміжності (тобто тісного зв’язку).
Читати Підмогильного – не сам твір, а його автор;
Я з’їв цілу тарілку – не сам предмет, а що в ньому вміщено;
Київ прокидається – не самі люди, а місто, в якому вони перебувають.
Синекдоха – різновид метонімії. Заміна назви цілого предмета назвою його частини.
Червона шапочка – на позначення всієї дівчинки – лише її головний убір;
Ноги моєї тут не буде – на позначення цілої людини – тільки частина її тіла;
Вчися шанувати копійку – на позначення всіх грошей – найменша частина грошей.
Також пам’ятайте про уособлення (персоніфікацію) – це вид метафори, перенесення ознак особи на предмети, речі, явища, тваринний і рослинний світ.
В золотій смушевій шапці циган-вечір сходивз гір, Ніс він ніченьці-циганці з срібла кований набір (О. Олесь).
Раджу вам, друзі, вивчити не так визначення цих тропів, як самі приклади. Знаючи по 3 приклади до кожного тропа, зможете легко впізнати ці прийоми у завданнях тестів.
Олександр Довженко кіноповістю “Україна в огні” розлютив самого Сталіна. Митець не погодився на жодні компроміси, твір було заборонено, а Довженко зазнав утисків з боку радянської влади. Кіноповість було опубліковано вже після смерті письменника. Одноіменний фільм, знятий дружиною Юлією Солнцевою у 1964 році, також не вийшов на екрани.
Через 3 роки режисерка зняла фільм російською мовою, назву було змінено (“Незабываемое”), сюжет також зазнав змін. Скорочений переказ твору у нашій статті проілюстровано кадрами саме з цього фільму. До речі, у фільмі режисерка застосувала цікавий прийом: безтурботний початок фільму, сцени зустрічі Олесі і Василя, фінальні сцени показані в кольорі, усі інші сцени, пов’язані з війною та стражданнями, – чорно-білі.
Автор тексту далі Дмитро Заєць
Аналіз твору
Рід літератури: епос.
Жанр: кіноповість.
Кіноповість— повість, створена зі свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді. До них належать фрагментарність, монтажна композиція (нагадує окремі кадри), динамізм сюжету, «крупні плани» тощо. Водночас зберігаються й характерні риси повісті: епічне зображення подій, метафоричність, яскраві пейзажні картини, численні ліричні відступи, що містять різноманітні міркування автора, висвітлюють його ставлення до порушених у творі тем.
Сам Довженко зазначив у вступі до «України в огні»:
«Тут всі сліди битви сценариста з письменником. Один закликав до строгого професійного рисунка сценарію, другий, вражений стражданням народу, весь час поривався до розширення теми, розміркувань, ліричних відступів, — до авторської участі в громадді великих подій».
Тема: зображення трагічної долі українського народу в роки Другої світової війни.
Ідея: утвердження незламності українців у визвольній боротьбі проти загарбників.
Історія створення та публікації: Коли розпочалася війна, Довженко поривався на фронт. У березні 1942 р. в газеті«Известия» з’явилася стаття митця «Україна в огні», де йшлося про злочини окупантів.
Кіноповість було написано протягом 1942-1943 рр. Задум написати її виник тоді, коли Довженко дізнався про захоплення німцями Києва. У роботі над твором письменник не використовував архівних матеріалів або свідчень очевидців, спирався на власні спостереження, оскільки від самого початку війни він бачив жахи воєнного лихоліття на власні очі як фронтовий кореспондент.
Оскільки митець намагався бути у своєму творі максимально відвертим, не зважав на заборони, які накладала радянська ідеологія, твір викликав величезне роздратування у влади, зокрема особисто в Йосипа Сталіна.
У 1944 р. рішенням Політбюро ЦК Комуністичної партії кіноповість було визнано антирадянською. Довженкові пропонували переписати твір, зокрема ввести образ Сталіна як натхненника перемоги «радянського народу» над німцями, проте митець відмовився. За це над ним учинили розправу: звільнили з посади художнього керівника кіностудії, вивели з усіх комісій і фактично заборонили працювати та жити в Україні.
«Україну в огні» заборонили друкувати. Її було опубліковано вже після смерті Довженка, у 1966 р.
Фільм за кіноповістю, знятий у 1964 р. дружиною митця Юлією Солнцевою, не вийшов на екрани. Щоправда, у 1967 р. Ю. Солнцевій удалося зняти фільм під назвою «Незабываемое» російською мовою за мотивами кіноповісті, проте сюжет твору та цього фільму дуже різняться.
Композиція: кіноповість складається з 50 епізодів-картин. У творі кілька сюжетних ліній: історична — події війни; долі Запорожців; історія кохання Василя й Олесі; доля Христі Хуторної.
Основні проблеми: проблема національної самосвідомості, історичне безпам’ятство українців як одна з ключових причин воєнних поразок; вплив війни на життя простої людини; трагічні долі жінок у роки війни; проблема зрадництва, дезертирства, причини цього явища; критика політики комуністичної партії, аморальності окремих радянських чиновників.
Персонажі кіноповісті «Україна в огні»: Лаврін Запорожець; його дружина Тетяна; п’ять синів: Роман, Іван, Савка, Григорій і Трохим, донька Олеся; дід Демид (батько Лавріна); Христя Хуторна; Василь Кравчина; Ернст фон Крауз, його син — Людвіг фон Крауз та ін.
Характеристика персонажів твору
Лаврін Запорожець
Лаврін Запорожець — головний герой твору. Його козацьке прізвище символізує непохитність, непримиренність до ворогів, духовну міць. У його статурі, помислах і вчинках було щось лицарське. Він продовжує традиції козаків — оборонців рідної землі та народних месників. Лаврін був сильний фізично, витривалий. Лаврін погодився стати старостою рідного села під час окупації, щоб урятувати громаду. Він усвідомлював, що ставить себе між двох вогнів: як не німці його вб’ють, то свої стратять за зраду, проте громадські інтереси для нього вищі за особисті. Згодом Запорожець потрапив до партизанського загону й став його очільником.
Тетяна Запорожець
Тетяна Запорожець — справжня берегиня роду, дуже добра й щедра мати, працьовита й чуйна людина. Символічно, що кіноповість розпочинається та завершується співом її улюбленої пісні «Ой піду я до роду гуляти».
Синів Лавріна показано людьми працьовитими, гордими, відповідальними. Жоден із них під час війни не став зрадником.
Сини Лавріна Запорожця
Роман Запорожець — «молодий лейтенант прикордонних військ з великою шаблею і заслугою на грудях».
Під час війни він став очільником партизанського загону, у боях із ворогом виявив надзвичайну сміливість, героїзм:
«Не многі б тополівці впізнали в ньому м’якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і нечуване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна».
Іван Запорожець — артилерист із прикордоння, мужній воїн.
Савка Запорожець — «славний чорноморець», веселий та відчайдушний парубок.
Григорій Запорожець — «майстер урожаю. Агроном у гарному цивільному вбранні. Окуляри на носі, «Знак Пошани» на грудях, у руці стеблина — знак влади над всім, що росте».
Трохим Запорожець — батько п’ятьох маленьких дітей.
Олеся Запорожець
Олеся Запорожець — улюблениця всієї родини. Автор наділяє її найкращими рисами: красива, добра, скромна й працьовита, дуже обдарована.
«Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень»;
«Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом».
Оскільки Олеся була великою патріоткою, вона глибоко переживала через німецьку окупацію. Дівчина, не бажаючи бути зґвалтованою кимось із окупантів, запропонувала себе одному з останніх наших воїнів, що відступали, — Василю Кравчині.
Автор із глибоким співчуттям змальовує трагічну долю Олесі, яку вивезли в Німеччину та продали як рабиню. Жахливі поневіряння на чужині наклали на неї свій відбиток:
«Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди».
Проте попри все наприкінці твору Олеся знаходить своє щастя, знову зустрівши свого коханого — Василя.
Дід Демид Запорожець
Дід Демид Запорожець — найстарший у родині Запорожців, пасічник. У нього була «божественна біла борода», він «теж був колись чорноморцем, та вже не співає, а тільки похитує головою й плаче од зворушення і глибоких своїх нужденних і злиденних літ».
Сцену його страти німцями Довженко подає в козацькому дусі: Демид, як і належить справжнім козакам, стійко прийняв смерть, не вимовив ані слова про пощаду. При цьому він глузував із окупантів та передрік їхню поразку.
Христя Хутірна
Христя Хутірна — подруга Олесі Запорожець, дочка Купріяна Хуторного. Христя, як і Олеся, дуже красива, проте їхні характери значно різняться.
Христя набагато емоційніша, її гнітять суперечливі почуття. Так, вона проклинає радянську армію, яка відступила та залишила Україну ворогам, але ненавидить і нацистів, заявляє, що задушить німецьку дитину, якщо доведеться народжувати від ґвалтівника.
Її доля є дуже трагічною. Христю забрали на примусову роботу в Німеччину. Вона неодноразово намагалася втекти, та німці ловили її та ґвалтували. Потрапивши в безвихідь, вона вийшла заміж за офіцера СС, італійця Антоніо Пальму.
Спіймана радянськими партизанами, які засуджували її вчинок як зраду свого народу, обзивали її найбруднішими словами та хотіли стратити, Христя повелася дуже сміливо: відверто пояснила безвихідь ситуації, у якій опинилася, розповіла, чому вона, порядна українська жінка, була змушена віддатися ворогові, чому не було в неї «отієї національної гордості, ні честі, ні гідності». Завдяки співчуттю Лавріна Запорожця партизани не покарали дівчину на смерть, а відправили її спокутувати гріх помстою.
Василь Кравчина
Василь Кравчина — коханий Олесі Запорожець, танкіст родом із-під Кам’янця-Подільського.
«Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах».
Це дуже добрий, порядний, скромний хлопець: на сміливу пропозицію Олесі він спочатку відповідає відмовою, кажучи, що не гідний її, бо він не герой. Проте кохання Олесі зробило парубка більш рішучим. У боях із німцями він показує взірець стійкості та героїзму, зазнає численних поранень та знову повертається на війну.
Ставши капітаном, Кравчина демонструє розум полководця та серце патріота, надихає солдатів, розвиває їхні найкращі людські якості. Він відіграє ключову роль у вирішальній битві з фашистами у творі. І в особистому житті це втілення вірності, духовної чистоти.
Eрнст фон Крауз
Eрнст фон Крауз — старий полковник німецький розвідки. Цей образ можна назвати яскравим прикладом аморальності німецьких окупантів.
Крауз — людина досвідчена й дуже підступна. Довженко назвав його «старим вовком». З його вуст можна почути досить глибокі міркування на історичні теми.
Він побоюється українців як небезпечних супротивників, проте добре знає їхні слабкі місця, зокрема відсутність національної самосвідомості, незнання своєї історії, нездатність об’єднатися для боротьби з ворогом.
Керуючи окупованими селами, Крауз виявляє надзвичайну жорстокість: організовує масові страти, особисто розстрілює невинних людей, на допитах застосовує страшні тортури.
Людвіг фон Крауз
Людвіг фон Крауз — його син, лейтенант. Він в усьому намагався наслідувати батька, відзначався неабиякою жорстокістю:
«Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії».
Другорядні персонажі твору
Серед другорядних персонажів можна виділити такі образи:
Купріян Хуторний — селянин із Тополівки. Ненавидів зрадників і дезертирів та був убитий власним сином, що став німецьким поліцаєм.
Павло Хуторний та Іван Гаркавенко — селяни, що стали зрадниками, погодилися служити в німецькій поліції.
Мина Товченик — сусід Лавріна Запорожця, який допомагав партизанам, виявив неабияку рішучість та сміливість.
Заброда — колишній куркуль, який повернувся з Сибіру в Тополівку, мріючи стати старостою села при німцях. Його було призначено начальником поліції. Людина надзвичайно підступна й жорстока.
Лиманчук — міський голова, а згодом прокурор партизанського загону. Саме він дуже хотів, щоб Христю Хуторну розстріляли. Жорстокий бюрократ та сліпий виконавець «лінії партії», для якого життя конкретної людини нічого не варте.
«Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини» (Лиманчук на посаді міського голови).
«Він був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин…» (він же в ролі прокурора партизанського загону).
Скорочений переказ кіноповісті “Україна в огні”
Тихого літнього дня родина колгоспника Лавріна Запорожця святкувала п’ятдесятип’ятиріччя матері Тетяни, співаючи її улюблену пісню “Ой піду я до роду гуляти”. Додому приїхали діти: п’ять синів (лейтенант прикордонних військ Роман, чорноморець Савка, агроном Григорій, артилерист Іван та батько п’ятьох дітей Трохим), а також дочка Олеся — улюблениця всієї сім’ї. А ще на святі був дід Демид, який раніше також був чорноморцем.
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)
Мати раділа, що нарешті вся сім’я зібралася разом. Та її радість тривала недовго: до села Тополівки вже наближалися німці (то був початок війни гітлерівської Німеччини та Радянського Союзу), і не жаліючи сліз, Тетяна проводжала синів на війну. Запряг Лаврін коней та й повіз дітей на війну.
А в цей час через село, на схід, машинами тікали люди від війни. І не могли зрозуміти одне одного селяни, що залишалися, та втікачі: перші не могли покинути рідної землі, до якої були «прив’язані тисячолітніми узами», а другі вважали, що селяни нацистів чекають.
Олеся стояла край села біля криниці та напоювала прохолодною водою бійців, які йшли на війну.
Тетяна ж, сапаючи картоплю, перегукувалась із сусідкою Мотрею, аж раптом її прострочило з кулемета ворожого літака. У небі пролітали літаки, на землі спалахували вибухи.
Літаки бомбардували міст, через який їхали Запорожці. Брати кинулись урозтіч, упали додолу, а Савка не схотів падати, казав, що не боїться бомб — і бомба його вбила. Брати побігли далі, а Лаврін, забравши Савку, поїхав назад до Тополівки. Аж ось спинили Запорожця німці, викинули Саву в жито та й поїхали до сусіднього села.
Олеся так і стояла край криниці, проводжаючи бійців. Гарна й чепурна була дівчина, надзвичайно талановита. Нею пишалася вся округа. Вона чудово співала та вишивала. Її вишивки навіть висіли в найкращих музеях усього світу, хоч вона й не знала про це. Олеся була тонкою натурою, доброю, роботящою. Легковажні хлопці дещо соромилися її, вважаючи за неприступну.
Пройшли вже майже всі солдати, і раптом дівчина наважилася на надзвичайний вчинок, який їй підказали інстинкт та мудрість роду. Підійшов до Олесі Василь Кравчина — танкіст, з-під самого Кам’янця-Подільського, добрий та скромний кремезний юнак. Дівчина стала вмовляти танкіста провести ніч із нею, бо знала, що прийдуть німці та зґвалтують її, тож краще віддати свою честь за доброю волею.
Відмовлявся Кравчина, пояснюючи це тим, що він не герой, але дівочі сльози розтопили серце хлопця, і він погодився на цей небачений вчинок. «Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні».
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)
Тетяна лежала тоді в лікарні, тож дома нікого не було. Олеся взяла хлопцеву руку, притулила до серця і сказала, що ніколи його не забуде, те ж саме зробив і він. За цю ніч подорослішали Василь із Олесею. Вони обіцяли один одному, що любов їх не згасне ніколи, що попри всі незгоди вони знайдуть один одного й будуть жити разом. Василь же пообіцяв повернутися героєм.
… Тим часом від сусідньої хати доносився гуркіт дверей. То були сини Купріяна Хуторного — дезертири, що втекли з фронту. Не пускав їх батько до дому, бо ненавидів зрадників та дезертирів.
Гітлерівці ввійшли до села. Спочатку нібито привітні та веселі, вони віталися з селянами, а потім стали забирати худобу та навіть вбивати людей, що не хотіли їм коритися, заради розваги. Вони впіймали сина Купріяна Хуторного Павла та його товариша Івана Гаркавенка, побили, а потім дали по гвинтівці та поставили охороняти гармати. Так хлопці стали зрадниками.
Лаврін нарешті повернувся додому.
… А в Києві святкували німецькі офіцери. До столиці прилетів «чорний отаман України Еріх Кох». Вигукуючи “Хайль Гітлер!”, він виголосив промову, обіцяючи кожному солдату сорок п’ять гектарів землі.
Тим часом у Тополівці Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, узяв жменю землі й зі словами “Цю землю можна їсти” простяг її своєму сину — лейтенанту Людвігу — жахливому мерзотнику, відомому своєю жорстокістю.
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)
Батько почав розповідати молодшому фон Краузу, що українці — небезпечні супротивники:
“Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки”.
І тут Людвіг побачив підтвердження батькових слів. Машина, у якій їхали Краузи, зупинилася, і вони підійшли до пасічника, бджоли якого закусали на смерть декількох німецьких солдат. Його вирішили повісити. То був старий Демид Запорожець. Він помер як герой: глузував із німців, проклинав усіх дезертирів і просив якомога швидше вбити його, щоб він не бачив цього сорому.
Людвіг злякався, але батько пояснив, що й українці мають слабке місце:
«У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».
У хаті Купріяна Хуторного щовечора збиралися дезертири та пиячили, скаржачись на свою долю. Старий Купріян став просити їх наздогнати армію, поки ще не пізно, коли раптом до хати забігла його дочка Христя й розповіла, що їхній Павло —у німецькій поліції. За нею в хату зайшов і він сам із товаришем, а в руках у них були німецькі гвинтівки.
Обурений батько, недовго думаючи, випив склянку горілки та й кинувся на сина з кулаками. Купріян хотів вихопити зброю, але пролунав постріл, і він упав замертво. Саме цієї миті до хати забігли німці.
Старший син Микола та декілька дезертирів кинулись тікати. Уже в полі вони зупинилися, щоб вирішити, що робити. Микола вирішив податися до партизанів, а хлопці завагалися та повернули назад до села. Не вистачило їм хоробрості битися за свою землю, не було в них болю за свою Батьківщину, бо не навчили їх історії роду геройського.
«Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово “священна” не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі».
Вони все ж усвідомили свою помилку, та було запізно: повисли вони тепер на німецькій шибениці рядочком у своєму селі.
…Німці оголосили сільські збори, щоб обрати старосту села. Цілу ніч простояли селяни в холодній воді, але ніхто не хотів погоджуватися. Коли ж на ранок селяни стали благати Лавріна взяти цей гріх на душу, він погодився.
Селяни почали виходити з води, коли раптом почувся голос куркуля Максима Заброди (куркулями називали заможних селян, яких радянська влада вважала «ворогами народу» та репресувала). Заброда намагався відмовити фон Крауза від обрання Запорожця старостою, бо в того діти воювали в Червоній Армії, а сам він був головою колгоспу. Натомість Заброда сам хотів бути старостою, бо втік із Північного Сибіру та перейшов через фронт, аби дістатися сюди.
Ернст фон Крауз, скориставшись порадою сина, вирішив призначити Заброду начальником поліції, бо саме там потрібні були такі жорстокі та підступні люди.
… Дезертири та оточенці орали землю в ярмах. Мужики скаржилися на свою долю та на жорстокого старосту. Олеся просила батька пожаліти людей, але той відмовився, сказавши, що якщо вони хочуть свободи, то нехай б’ються за неї. Раптом почувся стук у двері. До хати зайшло двоє людей, і Лаврін став пошепки розмовляти з ними про щось.
Ернст фон Крауз був неймовірно розлючений: викликавши Заброду, він став бити його та розпитувати, чому ж люди в ярмах землю орють, а хліба нема, чому худоба пропадає. Поліцай Заброда в усьому звинуватив старосту Запорожця.
Прийшов Крауз до Лавріна та й став розпитувати про те, хто ховає хліб. Також він сказав, що слід набрати молодь із села для відправлення на роботу в Німеччину. Запорожець погодився скласти відповідний список молоді.
Наступного дня затужила вся вулиця. Прибігла Христя Хутірна до Олесі та стала жалітися, що батько її склав список, у якому вся молодь є, лише Олесі немає, й звинувачувати Лавріна в тому, що він вислужується перед німцями.
Тим часом у домі Крауза Заброда помітив, що в списку нема Олесі — дочки Лавріна. Лаврін це почув, бо стояв під дверима, зайшов до Крауза й сам сказав, що помилився, не вписавши свою дочку до списку, пожалів, але тепер просить зробити це якнайшвидше.
У домі Запорожця горе. Плачуть мати з Олесею, не може повірити дочка, що батько сам її відправляє на каторгу. До хати зайшов Мина Товченик, Лаврін передав йому листа (то був лист до партизан: Запорожець хотів, аби ті врятували хлопців та дівчат, яких мали забрати до Німеччини). Мина прийшов до себе в хату. Його синові Устиму (німецькому поліцаєві) та його товаришу стало цікаво, що ж у тому листі, тому вони непомітно викрали його.
… Плакала Олеся, обіймаючи матір, розуміючи, що востаннє бачить її. Плакали й інші діти, прощалися з батьками. Німці заганяли людей до вагонів, як худобу. Не витримали шість матерів та впали на рейки, але поїзд не зупинився. Німці розстріляли з півдесятка чоловіків.
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)
Жандарми заарештували Лавріна Запорожця. Лаврін стояв перед фон Краузом побитий та в порваному одязі. Ернст скаженів від того, що Лаврін послав того листа партизанам. Вони могли би знищити охорону та забрати всю молодь до партизанського загону.
Полковник випитував, де партизани та хто в селі з ними пов’язаний, обіцяючи, що не стане катувати Запорожця, а тихо повісить, але Лаврін не збирався здаватися. Полковник відправив його на ніч за дріт, сподіваючись, що той змінить свою думку.
На землю опускалася ніч. За селом в нашвидкуруч зробленому концтаборі плакав Лаврін Запорожець. Він думав про те, що його смерть і смерть його дітей — ніщо, адже гинуть тисячі українців.
Раптом почувся жіночий голос. То була Мотря Левчиха, вона принесла Лавріну трохи поїсти. Намагаючись передати клунок, Мотря підбігла до клітки, але пролунав постріл, і вона впала замертво. Її вбив Заброда. Тепер він намагався випитати у Лавріна інформацію про партизан.
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)
Вони зчепилися крізь дріт і стали душити один одного, водночас обмінюючись словами ненависті:
«Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум’яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної».
Коли дріт розірвався, Лаврін схопив його та задушив ним Заброду. Не помічаючи болю, йдучи по гострому дроту, виривався Запорожець на свободу. Раптом із-під дерева вийшов Людвіг фон Крауз і, витягши свій маузер, вистрілив Лавріну в обличчя. Лаврін ударив Людвіга у вухо настільки сильно, що той миттєво помер. До цього місця вже бігли поліцаї.
Лаврін підібрав автомат Заброди і став розстрілювати німців, заохочуючи інших полонених тікати. В’язні повалили дріт і побігли до річки. Стрибали в Десну навіть ті, хто зроду не плавав, більшість в’язнів врятувалася, тільки деякі потонули.
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)
… Олеся й Христя втекли з потяга, що віз їх до Німеччини. Вони намагалися сховатися на вулицях якогось міста, але їх схопили німці. Наступного разу вони на ходу впали з поїзда та втікали крізь поля та байраки до лісу. По них стріляли. Впавши від знемоги, вони здалися. Знову їхали вони ешелонами на захід. І ось уже за кілька годин хтось крикнув, що це остання українська станція. Дівчата знов утекли. Прибігли вони до річки, Христя стрибнула у воду й поплила, а Олеся залишилася, бо не вміла плавати, і її схопили німці.
А в селі лютував Ернст фон Крауз, мстився за смерть свого сина. Він власноруч убив майже всіх поліцаїв, живими залишилися лише Іван Гаркавенко та Устим Товченик, які встигли сховатись у кущах.
«Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасті, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачу в огонь услід за дітьми і згорали в полум’ї страшного німецького суду».
Загинули всі, хто не встиг утекти до лісу.
На сході сонця примчали до згорілого села партизани. Їх очолював Роман Запорожець. Важко було впізнати колишнього м’якого та веселого хлопця: війна на ньому залишила свій відбиток. Тепер це був воїн, месник, за голову якого німцями покладена була величезна ціна.
Обійшов Роман майже всі хатинки, але ніхто не відгукнувся на його заклики. Аж раптом почув він голос матері. Кинувся до ями, з якої крик цей чутно було, побачив серед трупів свою матір, а Тетяна тільки й встигла, що синочка свого побачити, і померла одразу.
Другого дня повстав увесь район. Полковник фон Крауз не знав, що робити. Німці тікали, а селяни масово приєднувалися до партизанського загону. Частина поліцаїв вирішила перейти на бік партизан.
Стара матір одного з поліцаїв, Одарка Товчениха, пішла до загону й стала вмовляти партизан пожаліти хлопця та взяти до себе. Змилувались партизани над Устимом Товчеником та прийняли його. Івану Гаркавенку пощастило менше: усю злість свою спустили на ньому браві хлопці й уже вбити хотіли, коли раптом вивели з лісу чоловіка із зав’язаними очима. То був Лаврін Запорожець.
Він сподівався побачити молодь, яку до партизанського загону відправив, але зрозумів, що його план провалився, що не отримали партизани його листа. І не хотів уже жити Запорожець, не хотів виправдовуватися за жорстокість свою на посту старости. У розпачі він вигукнув: “Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..” Вразили ці слова партизан, розгубилися вони. Аж раптом крик та стукіт копит перервав цю мовчазну паузу. То були дніпрянські партизани. Впізнав Лаврін командира загону дніпрянського, обізвався до сина свого, Романа Запорожця, та впав непритомний.
…У Берліні українських дівчат продавали як рабинь. Німці та німкені оглядали Олесю, як товар, глузували з неї, випитували, що вона вміє робити. А Олеся думками була не на цьому «огидному торжищі», а в Україні, біля своєї сім’ї, біля свого Василя, який десь далеко проливав свою кров за рідну землю. Олесю купила дружина Ернста фон Крауза.
А тим часом Василь Кравчина лежав на операційному столі. Хірург намагався зробити все, щоб урятувати хлопця, а в голові у Василя Олеся, він марив, розмовляв із нею…
Минуло літо. Кравчина знову повернувся на війну. І знову його було поранено — ворожою гранатою. І знову повторилася та ж картина: операційна; лікарі та медсестри годинами рятували безстрашного воїна.
…У Берліні з Олесею розмовляла фрау Крауз. Просила розповісти про Олесине село. Раптом листоноша приніс листа, і фрау Крауз охопило якесь зловісне передчуття.
У листі розповідалося про смерть її сина Людвіга. Розлючена жінка зі своєю невісткою Еммою кинулися, мов звірі, на Олесю. Дівчина вирвалася, вистрибнула у вікно й кинулася тікати.
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)
Далі їй довелося пережити довгі й нестерпні поневіряння на шляху до рідної Тополівки:
«Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність. Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди. Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність».
Ідучи шляхами рідного села, вона раптом почула, що її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата впали в обійми одна одної й заплакали. У Христі була зброя, і Олеся подумала, що вона партизанка. Але Христя зізналася, що вона після невдалої спроби втечі, аби врятуватися від знущань із боку німців, стала дружиною фашистського капітана, італійця Антоніо Пальми…
Партизани захопили Христю в полон. Прокурор партизанського загону Лиманчук одразу ж присудив її до розстрілу як зрадницю вітчизни. Проте командир загону рішення не затвердив, бо спочатку хотів поговорити з дівчиною.
Сотні партизан із гнівом та ненавистю дивилися на Христю, коли її вели на допит. На всі запитання Лиманчука дівчина відповідала коротко й правдиво, пояснила, що коли вона тікала, німці ловили її, били та ґвалтували, а Пальма врятував.
Відвертість збивала прокурора з пантелику. До того ж Христя нагадала Лиманчуку, що коли він проходив повз Тополівку напередодні приходу німців, вона спитала його, чи будуть фашисти в її селі, а він назвав її питання провокаційним.
«От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати».
Командир загону (ним виявився Лаврін Запорожець) розпитав дівчину і дізнався, що вона з Тополівки та є дочкою Купріяна Хуторного, попросив поклястися, що вона не шпигунка. Він повірив Христі й сказав, що позбутися відчаю їй допоможе помста ворогам.
…Наступали радянські війська. Німці поспіхом тікали, підпалюючи хати та вивозячи людей у вантажівках…
Два загони, під командуванням Романа та Лавріна Запорожців, переслідували Ернста фон Крауза, що тікав з одного села до іншого, продовжуючи катувати та страчувати селян. Його страх перед Запорожцями перетворився на справжню манію переслідування.
Врешті-решт після запеклого дводенного бою партизан із загоном Крауза, що складався з його найвідданіших охоронців, Крауз таки потрапив у полон до Романа та Лавріна.
Поставши перед Лавріном, він геть утратив обличчя: почав виправдовуватися, благати про пощаду, але Лаврін навіть слухати його не став. Запорожець звернувся до одного з партизан, уся родина якого (жінка, четверо дітей та батьки) згоріла в селі, спаленому німцями, зі словами: “Тобі вже нічого втрачати на цьому світі. Одведи убивцю в ліс, щоб ніхто не бачив, як повернув ти йому все, що приніс він на нашу землю”. Так загинув Крауз.
Війна продовжувалась. Знову втікав ворог, лишаючи після себе тільки випалені села та трупи беззахисних селян…
… Безліч жахливих атак оскаженілих загарбників ще відбили червоноармійці, серед яких особливою мужністю відзначився капітан Василь Кравчина, який надихав солдатів полум’яними словами, нагадуючи, що б’ються вони «за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину»…
Лаврін Запорожець із Романом в’їжджали до рідного села. Разом із ними їхали обози з пораненими солдатами, які, пересилюючи біль, кричали «ура», плакали від радості.
Олеся стояла біля криниці. Тепер йшли вже наші бійці на захід, пили воду, «зовсім вже інакше — весело». Передчуття радості не відпускало дівчину від криниці. І ось прийшов її Василь:
«Олеся оглянулась — Василь! Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне».
Василь теж був вражений тим, як змінилася кохана. Він сказав їй: «Яка ти красива… Дивись — сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося».
Кадр з фільму “Незабутнє” (за мотивами “Україна в огні”, 1967 р., режисер Юлія Солнцева)
Вони обнялися й цілували одне одному руки й обличчя. А потім прийшов батько Лаврін, брати Роман та Іван Запорожці. І хоча всі вони були поранені, матері, діда Демида, Савки та Григорія вже не було в живих, вони заспівали на честь матері її улюблену пісню «Ой піду я до роду гуляти».
А на ранок Олеся вже знову проводжала увесь свій рід на війну.
До вашої уваги черговий твір з програми ЗНО з української літератури – “Зачарована Десна” Олександра Довженка. У нашій статті є все, що потрібно знати про кіноповість: аналіз твору, характеристика персонажів, короткий виклад змісту (за мікротемами).
Матеріал проілюстровано фотокадрами з однойменного фільму (“Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева – дружина Олександра Довженка).
Автор тексту далі Дмитро Заєць
***
Аналіз твору “Зачарована Десна”
Літературний рід:
епос
Жанр”Зачарованої Десни”:
кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне кінооповідання»).
Це автобіографічний твір – спогади Олександра Довженка про його дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині.
Зауважте! В українській літературі саме Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував новий жанр — кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно. Саме до цього жанру належить і «Зачарована Десна». Митець писав свої твори, щоразу думаючи про те, як вони виглядали би на екрані. Тож засоби кіномистецтва, його прийоми (як-от детальна розробка діалогів, увага до кольорів, побудова оповіді у вигляді монтажу окремих епізодів чи картин, часом не пов’язаних між собою, переміщення часових і просторових площин) були складовою його індивідуального стилю.
Історія створення “Зачарованої Десни”
Перші записи в «Щоденнику» митця, що стосуються планів написання «Зачарованої Десни», датуються ще 1942 роком. Зокрема, Довженко пише:
«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…».
Багаторічна туга за рідною землею в повоєнні роки дуже позначилась на моральному стані Довженка (згадаймо, що вже на початку «Зачарованої Десни» митець пише про тугу через «довгі роки розлуки з землею батьків»).
Він рвався до України, але марно, адже туди за жорстоким рішенням радянської влади, невдоволеною сміливістю Довженка у відстоюванні власних поглядів, він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві.
У 1948 р. письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно, з великими екскурсами у власну біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали його ставлення до життя, тонкість сприйняття світу та людей.
Довженко працював над «Зачарованою Десною» упродовж 14 років, з 1942 по 1956 рік, щоразу вертаючись до неї. Тільки в березні 1956 року журнал «Дніпро» видрукував повість (проте сценарію для фільму з неї Довженко не створив), а наступного року, вже по смерті автора, твір вийшов окремим виданням.
Тема твору”Зачарована Десна”:
спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.
Головна ідея кіноповісті “Зачарована Десна”:
оспівування краю дитинства, його людей-трудівників, краси його природи. Ідейним лейтмотивом кіноповісті також можна вважати пристрасне бажання митця бути максимально корисним своєму народові, його роздуми про своє народне коріння.
Сюжет та особливості композиції твору “Зачарована Десна”
Твір не має як такого чіткого сюжету з послідовним розвитком подій.
«Зачарована Десна» складається зі схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість тощо.
Розповідь має два плани. Перший — це новели про дитинство Сашка (його враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів).
Другий план — це ліричні відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення краси природи та людської праці, роздуми про роль дитинства у формуванні особистості, про тяжку долю українського народу тощо).
У творі можна умовно виділити окремі новели чи епізоди (їх можна назвати, наприклад, «Город», «Смерть братів», «Смерть прабаби», «Повінь», «Сінокіс» тощо), які перериваються ліричними й публіцистичними відступами-роздумами.
Персонажі твору “Зачарована Десна”
Головні герої: два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); Петро Семенович (батько), Одарка Єрмолаївна (мати); прабабуся Марусина, дід Семен, прадід Тарас, дядько Самійло.
Другорядні персонажі: брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід Захарко, учитель Леонтій Опанасенко тощо.
Характеристика основних персонажів кіноповісті “Зачарована Десна”
Сашко
Основні риси малого Сашка — безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість.
Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць.
Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.
Петро Семенович
Петро Семенович — батько Сашка. Письменник захоплюється його красою, принциповістю, благородством, безкорисливістю, готовністю прийти на допомогу слабшому, працьовитістю.
Про зовнішність та характер батька:
«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя»
«З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку»
Про його одяг:
«Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям»
Цей образ втілює думку про трудовий народ як невичерпне багатюще джерело талантів, проте митець не ідеалізує свого батька: він показує його й у хвилини розпачу або гніву, згадує його вибуховий характер («Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд»).
Одарка Єрмолаївна
Одарка Єрмолаївна — матір Сашка. Була невтомною трудівницею, найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».
Багатий город, на якому росло все, — то праця її рук. Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Її життя було тяжке: у родині часто спалахували сварки, нерідко доходило й до бійок; Одарка мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу.
Була богомільною й дуже забобонною. Цю її рису письменник змальовує з гумором:
«Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя».
Вона вірила в різні народні прикмети, чари. Клялася, що ще в дівочі роки їй уві сні явився святий Юрій та сказав, що його іменем вона буде робити людям добро: «З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла».
Дід Семен
Дід Семен — один із центральних образів твору. Саме його можна вважати уособленням духовної краси українців, чемності, чистоти та людяності.
Про його зовнішність:
«У нас був дід дуже схожий на бога. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином».
Про любов діда до природи та дивовижну єдність із нею:
«Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».
Про любов до кожної людини: «Любив дід гарну бесіду й добре слово». Дід Семен кожного зустрічного незнайомця називав «доброю людиною» та бажав йому здоров’я.
Про звички й уподобання діда Семена:«Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха…
Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.
Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду».
Прабаба Марусина
Прабаба Марусина мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вони накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони: «Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її … звали Марусиною, любила прокльони.
Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня.
Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».
Прадід Тарас
Його так само, як і діда Семена, можна назвати уособленням народної мудрості й душевної щедрості. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу:
«Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».
Дядько Самійло
Про дядька Самійла сказано, що він майже в усьому був пересічною людиною:
«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію».
Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною:
«Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немічною».
Виклад змісту твору “Зачарована Десна”(за мікротемами)
Спочатку автор у «короткому нарисі автобіографічного кінооповідання» визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
1) Опис городу
Фотокадр з фільму “Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили…
2) Розповідь про діда Семена
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном.
Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця.
Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома таки спалила книжку. Любив дід гарну бесіду й добре слово.
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки не засинали.
Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час…
3) Перший гріх (Сашко повиривав моркву). Розповідь про прабабусю Марусину
Одного разу маленький Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, а потім до огірків. Наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного.
Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак: і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує прабаба Марусина, мати діда Семена. Вона побачила шкоду й почала лаятися та проклинати хлопчика.
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що від них ніщо не могло сховатися. Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня…
Фотокадр з фільму “Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева
Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а Сашко лежав у малині і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання…
Сашкові захотілося до хати. Вона була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів, проте найбільше враження справляла картина Страшного суду.
Хлопець спочатку жахався цієї картини, а потім звик. Він думав: «В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда… тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник…
…Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
4) Поновлення втраченої святості, шанування дорослих людей
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла»— не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда.
Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей (казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців.
Тоді Сашко вирішив піти до діда Захарка — коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати.
Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню, ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей…
5) Розповідь про прадіда Тараса й раптову смерть чотирьох братів Сашка; опис батька
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера: «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»…
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати…»
Фотокадр з фільму “Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева
Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів…
Фотокадр з фільму “Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».
6) Народження сестрички та смерть прабаби Марусини
Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати…
7) Повінь на Великдень, порятунок людей
Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Так, одного разу трапилася надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, тому батько відмовлявся, бо, мовляв, не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену.
Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски.
Фотокадр з фільму “Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за його жарти, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем, проте батько Сашка, зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, втяг його «у свій ковчег», а потім стали витягати й дяка, проте, витягаючи, так сміялися, що забули про паламаря Луку, якого, може, з’їли вже раки. Отака була вода…
8) Спогад про долю села в роки воєнного лихоліття
Загинуло й щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню — теж весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села…
9) Спогади про косовицю й бійки між родичами
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв-таки…
Сашко лежав на возі. Він їхав «у царство трав, річок і таємничих озер». Дорога до Десни була складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивився на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно заснув, а прокинувся вже на березі Десни.
Фотокадр з фільму “Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо то батькові, то дядькові здавалося, що його обділили, обдуривши на одну копицю. Ті бійки здавалися Сашкові надзвичайно запеклими. З тонким гумором автор описує одну з таких бійок: «Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами…»
Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе гіршає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».
10) Спогади про тварин – диких та свійських; дядько Самійло-косар; уявна розмова коней
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Він не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного й бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно…
Диких звірів довкола села було мало: їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Проте на другий день виявилося, що лев дійсно був: йому вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі: звіра незабаром оточили і вбили.
А хіба можна не згадати собаку Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився…
Або ось про коней… Сашкові здавалось, начебто коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Якось хлопчик навіть підслухав розмову двох коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою недолю. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня…
11) Невдалий початок шкільної науки
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко — старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, тож це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель поставив не зовсім розумне питання: як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного й зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитый!» — і відправив геть.
Страждання малого Сашка здавалися безмірними, і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати й пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила й зробила дуже боляче.
12) Ліричний відступ
Завершується твір ліричним відступом — роздумом автора, де він пояснює, навіщо так детально зупинився на спогадах про дитинство. Він зізнається, що не є прихильником старовини, а сином свого часу, проте, на його думку, безбарвним та порожнім є життя тієї людини, яка, «обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…»
Фотокадр з фільму “Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева
Багато в житті Сашкових батьків було горя, темряви і жалю. І топили вони горе у сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, — це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо. Але все це в далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Твір завершується палким зверненням до рідної Десни: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
***
Найзворушливіші і найтепліші спогади родом з дитинства.Дитинство – це те, що ми втрачаємо в часі, але зберігаємо в собі. Пам’ятайте про це***
Це – весь список літератури до ЗНО з української: твори до ЗНО-2019, які необхідно прочитати і опрацювати для успішного складання тесту з української мови та літератури.
За посиланнями ви можете знайти матеріали, які у нас на сайті на ці теми. Упродовж цього навчального року ми будемо додавати більше цікавих статей з літератури, тож радимо зберегти собі цю сторінку в закладки.
Увага! Якщо ви будете складати ЗНО у 2020 році або пізніше, для вас актуальний інший список літератури. Він є ось тут.
Приємного читання!
Книги треба читати так само неквапливо і дбайливо, як вони писалися (Генрі Торо).
“Місто” Валер’яна Підмогильного у фокусі нашої уваги! Модерний роман, твір актуальний і цікавий, проте розрахований на уважного і наполегливого читача. На допомогу вам структурований матеріал про твір: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ!
***
Аналіз твору
Літературний рід твору “Місто”: епос
Жанр твору “Місто”:роман
Тематичний різновид жанру: урбаністичний, соціально-психологічний, інтелектуальний роман (роман ідей).
Зауважте!«Місто» вважається першим в українській літературіурбаністичним романом, тобто романом, що детально висвітлює проблеми міського життя. Письменник відтворює атмосферу тодішнього побуту, культурно-мистецького життя Києва, передає неповторну ауру київських кав’ярень, кінотеатрів, базарів, магазинів, зображає колоритні соціокультурні типи (крамарі, вчителі, підприємці, літератори та ін.).
Інтелектуальний роман — твір, у якому порушено філософські питання (сенсу життя, співвідношення матеріального та духовного начал, життя й мистецтва тощо), глибокому аналізу піддано внутрішній світ героїв, висвітлено суперечності між людьми з різними світоглядами.
Історія створення роману “Місто”
Роман було завершено в 1927 р., уперше опубліковано в Харкові 1928 р. Свій задум В. Підмогильний пояснив так: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній».
Письменник прагнув створити модерний роман, відійти від традиційної «селянської» проблематики української літератури, при цьому спирався на досягнення європейської класичної літератури (у творчій манері митця відчувається вплив Оноре де Бальзака, Стендаля, Гі де Мопассана, Еміля Золя тощо).
Літературний напрям роману “Місто”
модернізм
Тема роману “Місто”:
психологічна трансформація вихідця з села в умовах міста, народження письменника.
Головна ідея роману “Місто”:
утвердження думки про суперечливість натури людини-творця, завойовника міста.
Особливості композиції роману “Місто”
«Місто» має дві частини, кожну з яких поділено на 14 розділів.
Зауважте! Твір має два епіграфи. Перший — з Талмуда (канонічної книги євреїв, великого кодексу релігійно-етичних та правових норм), Трактату Авот: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є; як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Другий — із роману «Таїс» французького письменника Анатоля Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?».
Ці епіграфи є важливими для розуміння змісту твору, адже однією з провідних ідей письменника є те, що людині притаманне протистояння тілесного (тваринна сутність, статевий потяг) та духовного начала (інтелектуальна сфера, сфера творчості).
Місце дії роману “Місто”
Київ, Хрещатик
Київ
Час дії роману “Місто”
1920-ті роки (час проведення політики «українізації»)
Персонажі роману “Місто”
Степан Радченко, Надійка, Левко; Тамара Василівна, її чоловік Лука Гнідий та син Максим; Зоська, Рита, Борис Задорожній, Михайло Світозаров, Вигорський та ін.
Характеристика персонажів роману “Місто”
Степан Радченко
Степан Радченко — головний персонаж роману, талановитий хлопець із села, який вирушає до Києва, щоб вступити до господарського інституту.
Зовнішність парубка приваблива:
«На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів».
У романі показано величезні зміни в характері та поглядах Степана. Якщо на початку роману ми бачимо дещо закомплексованого сільського хлопчину з досить наївними, проте шляхетними мріями про служіння народові, рідному селу, то наприкінці — дорослу людину, молодого міського інтелектуала, письменника, який досить далеко відійшов від норм традиційної моралі.
Образ Степана дуже складний та суперечливий, показано його численні зовнішні та внутрішні метаморфози. Він, адаптуючись до міста, засвоює нову систему цінностей, постійно змінює жінок. Кожна нова жінка є втіленням певної душевної метаморфози героя.
Автор відверто показує як позитивні, так і негативні риси Степана. До позитивних можна віднести його талановитість, працьовитість, наполегливість, сумлінне ставлення до роботи та своїх обов’язків. До негативних — надмірну самозакоханість, егоцентризм, кар’єризм, заздрість до інших людей, зокрема й до друзів, готовність пожертвувати близькими людьми заради власних цілей, неготовність до відповідальності в особистому житті.
Героєві Підмогильного чимдалі більше стає властивим незвичне для української літератури нехтування традиційними моральними засадами. Наприклад, шкодуючи про рішення одружитися з Зоською, Степан цинічно міркує: «Отже, мусить розплачуватись не за гріх, а за власну добрість! І його охопило люте бажання оженити себе силоміць, щоб провчити себе надалі. Хай би знав другий раз, що жаліти інших — це карати себе!»
Проте казати про повне моральне виродження юнака теж не варто, адже він постійно вагається: приміром, після самогубства Зоськи Степан відчуває сильне потрясіння й у нього навіть виникає думка повернутися до рідного села. Він відчуває фальш та порожнечу міського життя, його згубний вплив на себе, проте не може подолати його чари.
Надійка
Надійка — перше кохання Степана Радченка. Це дівчина з його села, з якою він майже не спілкувався, коли жив там, проте потоваришував під час шляху до Києва.
Надія була вродливою синьоокою дівчиною:
«Надійка здавалася йому кращою від усіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у раз із-під спідниці. В ній вабила його нештучність, рідна його душі».
За характером Надійка була лагідною, покірною, простою. Згодом вона вийшла заміж і дуже змінилася, стала типовою міщанкою.
Наприкінці роману ми бачимо її такою:
«Хлопець побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом».
Левко
Левко — виходець із того ж села, що й Степан, який раніше за нього поїхав навчатися в Київ.
«Студент-сільськогосподарник з їхнього ж села… Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер — зразковий агроном. Сам з діда-прадіда селюк, він чудово вмів би допомогти селянинові чи то казанню, чи науковими порадами. Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над усе любив полювання».
Левка можна вважати позитивним персонажем: його основними рисами є чуйність та доброзичливість.
Тамара Василівна
Тамара Василівна — жінка середнього віку, господарка хати, в якій мешкав Степан, його коханка.
Зовнішність жінки описано побіжно, вона була огрядною:
«Хлопець побачив жінку, одутлу й оспалу, в синій, добре знайомій йому сукні, що тепер ледве стримувала повінь її брезклого тіла».
Образ Тамари Василівни досить складний. З одного боку, вона зраджує чоловіка та сина заради власної насолоди. З іншого, її кохання до Степана можна витлумачити і як щось глибше, ніж розвага жінки, яка старіє. З її розмов зі Степаном ми дізнаємося про трагічну історію її життя, її вимушеного шлюбу, з’ясовуємо, що Степан був її єдиним коханням у житті. Після прощання з ним вона втратила надію на щастя.
Лука Гнідий
Лука Гнідий — крамар, рибник, чоловік Тамари Василівни.
«Чоловік у жилетці, з куцою борідкою і сивиною в волоссі». «Крамар був трохи згорблений і тонкий у ногах. Він був невисокий, але худі ноги його здавались довгими й негнучкими… Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах».
Це негативний персонаж. Зокрема, він знущався з жінки, жорстоко бив її, намагаючись довести до самогубства.
Максим
Максим — син Тамари Василівни, бухгалтер у шкіртресті. Це неоднозначний персонаж. З одного боку, це людина оригінальна, начитана; він виявляв прихильність до Степана:
«Цей юнак, мало що старший від Степана літами, був лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку сердечну усмішку»
Він був занадто прив’язаний до матері, тому дуже образився на Радченка, коли дізнався про його нічні зустрічі з його мамою. А в другій частині твору ми бачимо зовсім іншого Максима — пияка, розпусника, циніка.
Зоська
Зоська — киянка, в яку закохався Степан.
Автор побіжно описує її мініатюрну зовнішність: «Мале на зріст — йому якраз під пахви, худеньке, в плескуватому капелюшкові»; Її обличчя «було прикрашене білявими кучерями з-під плескуватого капелюха.Воно було на диво жваве, кожен порух душі на ньому зразу ж позначався…»
Вона видавалася Радченкові уособленням усього міського:
«Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують».
За характером Зоська була не надто серйозна, мрійлива, досить вередлива та примхлива, вона не мала чітких планів у житті:
«Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки вечір вона могла хотіти політати аеропланом, постріляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким, до речі, мореплавцем і чабаном».
Дівчина щиро покохала Степана, дуже прив’язалася до нього, і коли він, шкодуючи про свою обіцянку одружитися з нею, дуже грубо образив її, вона не витримала цього й отруїла себе.
Рита
Рита — балетна танцівниця, яка живе в Харкові, в яку наприкінці роману закохується Степан Радченко.
Зовнішність вона мала дуже ефектну та спокусливу:
«Та жінка мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній рамці гладенького стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене й застигле, незмінно молоде, певне своєї краси й урочисте, як обличчя давніх єгиптянок, що йшли з віялами за фараоном. Натомість очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя,— великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки. Одягнута була, скільки він роздивився, в темну оксамитову сукню, що переходила вузькою смужкою через одне, геть оголене плече».
Рита була жартівливою та легковажною, вона ставилася до кохання досить цинічно.
Борис Задорожній
Борис Задорожній — товариш Степана, студент останнього курсу на відділі цукрової промисловості. Веселий і здібний хлопець, який любив читати. Він підтримав письменницький талант Радченка. Після закінчення інституту став працювати інструктором кооперативного буряківництва на Київщині й сильно змінився: «не тільки одежею, а й поводженням та тоном голосу, і той перший вигук, що зійшов йому на вуста в привітанні, був тільки відгомоном студентських часів. А далі в мові його почувалась зверхність людини ділової, що не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх». Він став меркантильною людиною, типовим міщанином.
Михайло Світозаров
Михайло Світозаров — літературний критик, якому Степан хотів показати своє перше оповідання.
«говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, підкреслюючи речення, немов вставляв їх у блискучі рамки; в міру спроможності він кидав слухачам влучне слівце, збуджував сміх, поправляв тим часом пенсне і починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, півфакти й анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м’яким акторським жестам».
Світозаров — досить негативний персонаж. Спочатку, коли Степан був ще нікому не відомим початківцем, він виявив свою зверхність та байдужість, а згодом, коли той уже здобув популярність, став писати про нього схвальні рецензії — з міркувань літературної кон’юнктури.
Вигорський
Вигорський — поет, друг Степана. Він був одним із перших поціновувачів таланту хлопця, в усьому його підтримував. В численних розмовах зі Степаном Вигорський демонстрував свій гострий розум та дотепність. В його вуста автор вкладає чимало цікавих філософських міркувань. Прообразом цього героя вважають друга Підмогильного Євгена Плужника.
Скорочений переказ роману “Місто”
Частина перша
На палубі корабля, що плив Дніпром до Києва, стояв Степан Радченко, оглядаючи береги й прощаючись подумки з рідним селом.
За свої двадцять п’ять років він уже багато чого бачив у житті: «… був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем [воював на боці більшовиків проти гетьмана П. Скоропадського та білогвардійців] і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу».
Тепер він прямував до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійснити свою давню мрію: здобувши освіту, «вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади».
Разом із ним на кораблі були його односельці Надійка та Левко. Надія також збиралася навчатися в Києві. Вона жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до крамаря Луки Гнідого (за часів революції той спинявся в хаті Степанового дядька). Коли хлопець знайшов його хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні — у сараї поруч із коровами.
Степан обурився: «Хлів — ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло!» Парубок спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися.
В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було спочатку пройти приймальну комісію, оформити документи. Степан хотів улаштуватися на роботу, але його ніде не чекали, попри його заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він одержить у місті освіту й повернеться в рідне село Теревені, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, «старий порох, що треба стерти»…
Навідався до Надійки, в яку почав закохуватися. Нарешті блискуче склав іспити, отримав стипендію. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й постачатиме взимку дрова. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він планував купити собі пристойний одяг.
Надійка жила на квартирі з подругами — Ганнусею та Нюсею. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти усім разом на літературну вечірку. Так Степан уперше в житті побачив письменників, поетів та літературних критиків. Митці читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він «хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом». Степан повертався додому, охоплений єдиною думкою — будь-що стати письменником.
Він вирішив, що напише оповідання про свою бритву — про те, як він у 1919 році, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців і відкупився в черкеса бритвою, як потім того солдата було вбито і Степан знову забрав свою бритву. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади».
Вночі в пориві натхнення Степан кинувся писати й швидко закінчив оповідання. Вранці хлопець почав вагатися, яким іменем його підписати. Власне прізвище йому було до вподоби, а от ім’я видавалося грубуватим. Тому він вирішив переінакшити ім’я Степан на Стефан.
Хлопець вирішив показати свій твір маститому критикові Михайлу Світозарову, виступ якого чув на літературному вечорі, але той повівся зверхньо й не захотів його навіть вислухати. Степан був принижений і розлючений. Безцільно блукаючи вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, вони пішли в парк. Він грубо поводився з дівчиною й почав душити її обіймами. Надійка розплакалася. Тоді Степан сказав, що піде від неї.
Парубок відчув велику зміну в собі: «Село стало йому чуже. Воно потьмарніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним, як докір, як тривога». І його ставлення до Надії, яка нагадувала йому про село, змінилося на протилежне: «Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром». Він мучився, проте потім зухвало подумав, що, мовляв, не він — так інший, і вирішив викреслити дівчину зі свого життя.
Радченко познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й оригінальною людиною. Одного разу вночі до Степана прийшла господиня дому Тамара Василівна. Тоді хлопець злякався, але швидко вирішив, що не варто втрачати свій шанс стати досвідченішим у коханні з допомогою дорослої жінки. Вони стали коханцями. Стосунки їх тривали досить довго. Тамара Василівна, яку він називав «мусінькою», дуже прив’язалася до хлопця, згодом навіть розповіла йому про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався про ці стосунки й дуже обурився, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим вирішив піти з дому.
Поступово Радченко став сумлінніше ставитися до інститутських занять і з запалом кинувся до наук. Дуже здібний, у знанні багатьох предметів він був на голову вищий від однокурсників. На його зшитки з записами лекцій виник такий попит, що їх вирішили навіть розмножити на машинці.
Він написав ще два оповідання. Його нахил до письменництва підтримав студент останнього курсу Борис Задорожній, який учився на відділі цукрової промисловості. Він порадив Степану послати свої твори до журналів, що той і зробив.
Степан добре засвоїв математичні науки, а ось із українською граматикою було важкувато. Тоді він засів за найкращі книжки й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має скрутне матеріальне становище, порадив йому викладати на курсах української мови, яких багато відкрилося для держслужбовців у період українізації, і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу й стали платити пристойні гроші. На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним виявився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. Це був дуже розумний і дотепний чоловік. З того часу вони потоваришували.
Тепер, коли бюджет Степана зміцнів, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Він вирішив змінити помешкання, бо старе було далеко від центру міста, де відбувалися всі культурні події. Через це в нього визріло рішення закінчити стосунки з Тамарою Василівною, яка до того ж почала здаватися йому занадто пристаркуватою. Він пішов від своєї “мусіньки” в кімнатку, яку запропонував Борис.
Частина друга
Позбувшися злиднів, Степан продовжував жити просто, без розкошів: ходив купатися на Дніпро, обідав у нархарчі (закладі народного харчування). Він дотримував жорсткого розпорядку дня й занурився у вивчення літератури. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував «стрункість своїх думок і ту довершену радість, що про неї вчив Епікур».
Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані його твори. Відчув щастя: він — справжній письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.
Фортуна йому усміхалася. З харківського журналу прийшов гонорар і запрошення писати ще. Непередбачувана та вередлива Зоська подобалася йому все більше. Вона довгий час тримала Степана на відстані. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Зоська дедалі більше прив’язувалася до нього.
Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно відмовчувався, бо почувався ніяково.
Навчання в інституті він узагалі покинув. Набрав годин лекцій на курсах. З тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання, а її все не було. Степан якось прочитав «Fatamorgana» Коцюбинського й подумав: «Ніколи, ніколи я такого не напишу». Його раптом охопила зневіра у своїх письменницьких здібностях. Аж ось, на його щастя, прийшло повідомлення, що його збірку до друку таки ухвалили й запропонували гонорар — 350 карбованців! Степан дедалі активніше брав участь у літературному житті. У колах літераторів на нього спочатку не звертали уваги, проте згодом визнали за свого. Нерідко він уже чув приязний вигук: «А, от і Радченко!»
Якось до Степана прийшов Борис, розповідав про своє життя. Він був одружений із Надійкою, колишньою коханою Степана. Хлопець іноді згадував про своє старе кохання й відчував неприязнь до товариша: «Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина».
Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут раптом звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого кандидата, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра трималася осторонь від протиборчих угрупувань та подавала кожному надію на себе впливати. Степан з енергією взявся до роботи секретаря: наводив лад у редакційному господарстві, читав листи, рукописи новачків, наглядав за друкарнею.
Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли його обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. У нього з’явилося відчуття, що це кохання вже вичерпало себе. На одне з побачень Степан пішов уже з думкою розірвати з нею стосунки, проте раптом так розчулився, що в пориві почуттів запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та радо погодилася. Проте вдома він пожалкував про цей вчинок: «Весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в’язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв’язаними руками». Степан став думати, що дружина буде постійно зазіхати на його час та увагу, а родинне життя з дитячим вередуванням та сварками зробить неможливою його творчість: «Та хіба ж написати щось йому в таких диких обставинах?»
Він почав картати себе за дурість і звинувачувати Зоську, яка, мовляв, заманила його в пастку. Радченко вирішив порвати із дівчиною. Зробив же він це у вкрай жорстокій формі. Прийшовши на вечірку, на якій він, як обіцяв, мав повідомити всіх про свої заручини з Зоською, він в очі сказав їй: «Обридла ти мені. Відчепись від мене!» і не пішов, а став зухвало залицятися до інших жінок. Там він познайомився з красунею з Харкова Ритою, яка танцювала в балеті, й одразу захопився нею.
…У Степана з’явилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Із легкістю написав перший розділ, проте далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Молодого автора охопив розпач. Справа не рухалася.
Степанові раптом захотілося знову побачити Зоську, перепросити її за надмірну грубість та помиритися. Проте коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця охопили жах і божевільна туга.
…Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана таку квартиру, як той хотів. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, проте страшний неспокій все одно його не покидав. Якось він зустрів односельця Левка. Той закінчив інститут і тепер їхав працювати на Херсонщину, кажучи, що тут, у місті, йому все чуже. Згадав про рідний степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і раптом йому спало на думку повернутися в село, покинувши отруйне міське життя.
Степан уявив себе «непомітним хліборобом, одним з безлічі сірих постатей, у свитках, що водять по землі вічне рало». І тут раптом у новому душевному пориві йому згадалася Надійка. Йому захотілося розшукати її, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому її чоловік Борис, і пішов.
Проте тут його чекало гірке розчарування: Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним з погордою, дивилася глузливо, а її розповніла фігура вказувала на вагітність. З гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї «пузатої міщанки».
Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів Риту. Йому здалося це розрадою. Він освідчився красуні в коханні. Коли вони розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, розчинив вікна в «темну безодню міста». «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель… Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
***
Погодьтесь, тема роману “Місто” досить актуальна для більшості з вас, випускників, особливо тих, хто за якийсь короткий час підкорюватиме нові міста… І це мінімум одна причина прочитати цей твір
ДЖЕРЕЛО https://200baliv.com/misto/
Григір Тютюнник “Три зозулі з поклоном”: аналіз твору, скорочений переказ, цитатна характеристика персонажів!
“Три зозулі з поклоном” – новела “майстра художньої деталі” Григора Тютюнника. Лаконічно і тонко автор описує драматичну, але світлу і зворушливу, історію людських почуттів. Детальний аналіз новели, цитатна характеристика персонажів, скорочений переказ твору – усе в нашому матеріалі. Готуйтеся до ЗНО разом з нами!
Автор тексту далі Дмитро Заєць
***
Аналіз твору “Три зозулі з поклоном”
Жанр твору “Три зозулі з поклоном”:
новела
Присвята твору “Три зозулі з поклоном”:
“Присвячено любові всевишній” (незвична присвята – не людині, а високому почуттю, звеличеному в новелі).
Тема новели “Три зозулі з поклоном”:
зображення складності людських стосунків через історію нещасливого кохання (любовний трикутник Михайло – Софія – Марфа).
Ідея новели “Три зозулі з поклоном”:
Возвеличення любові як високої християнської цінності. Любов у героїв – божий дар, почуття, яке вивищує людину над буденністю, очищує її.
Сюжет новели “Три зозулі з поклоном”:
Заміжня Марфа Яркова сильно кохає репресованого Михайла, у якого є дружина Софія і син. Софія розповідає синові історію цього кохання. Михайло засланий у Сибір і більше звідти не повернеться.
Раз на місяць Софії приходить лист від чоловіка. Марфа вмовляє поштаря дати їй потримати листа. Соня знає про кохання Марфи, але не звинувачує її.
Пояснення назви новели “Три зозулі з поклоном”
Назва новели символізує любовний трикутник – три долі головних героїв.
«Три зозулі з поклоном» – це поширене серед українців привітання, з яким зверталися, щоб позбавити мук закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю. Таке привітання означало: забудь, покинь, залиш мене, відпусти. Як відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме відповіді.
Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні сліпого бандуриста.
Сюжет є значною мірою автобіографічним: в образі Михайла автор показав свого репресованого у 1937 р. батька, оповідач нагадує самого автора в юності.
Композиційні особливості новели “Три зозулі з поклоном”:
– наявність обрамлення (розпитування матері сином) і трьох частин;
– переплетіння голосів Соні, Михайла та їхнього сина;
– зміщення часових площин (хронологічну послідовність подій порушено);
– кожний фрагмент має свого головного героя, але в центрі – образ Марфи.
Характеристика персонажів новели “Три зозулі з поклоном”
Персонажі: студент (оповідач), його мати Софія, чоловік Софії – Михайло, поштар дядько Левко, Марфа Яркова (дівчина, що кохала Михайла), чоловік Марфи – Карпо.
Оповідач
Оповідач – студент, який приїздить у рідне село. Про нього ми не дізнаємося нічого, проте через нього дізнаємося про трагічну історію його родини.
Михайло
Михайло – батько оповідача.
“Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне” (так про Михайла розповідає його дружина Софія).
Михайло гарний не лише зовні, а й духовно: благородний, співчутливий, мудрий. Він знає про пристрасне почуття юної Марфи до нього, дуже переживає через це, більше того, має до Марфи почуття, відчуває глибокий духовний зв’язок (навіть у засланні нібито відчуває, що її душа прилітає до нього), проте для нього все ж важливіше щастя власної родини: дружини й сина. Михайло репресований, засланий у Сибір (звідти й пише листи до дружини) і більше звідти не повернеться.
Софія
Софія (мати оповідача) – її зовнішність у творі не описано, проте дізнаємося про її вдачу: впевнена, тактовна, співчутлива. Вона не засуджує Марфу, яка кохає її чоловіка, а навпаки, з розумінням ставиться до її почуттів (навіть радить чоловікові, щоб той глянув на Марфу, яка дуже мучиться).
Почуття всередині любовного трикутника складні: Софія й Марфа не ворогують, а співчувають одна одній.
Марфа Яркова
Марфа Яркова – дівчина, що закохалася в Михайла (батька оповідача), чекає листів від нього (хоча ці листи адресовано й не їй, а Софії):
«Прийде до пошти, сяде на порiжку – тонесенька, тендiтна, в благенькiй вишиванiй сорочинi й ряснiй спiдничинi над босими ногами – i сидить, сяє жовтими кучерями з-пiд чорної хустки: втекла вiд молотарки або вiд косаря… Сидить на порiжку i обриває пелюстки на ромашцi, шепочучи: “Є – нема, є –нема, є…”»
В іншому фрагменті описано Марфу в більш пізньому віці, коли вона зустрічає студента-оповідача:
«Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса – колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собi, волосся умирає ранiше, нiж людина…»
Марфа – дуже пристрасна, співчутлива дівчина. Її кохання незвичайне: вона відчуває глибокий духовний зв’язок із Михайлом. Виявляється це навіть у тому, що вона передчуває, коли від нього на пошту приходить лист до родини. У шлюбі зі своїм чоловіком Карпом дівчина почуває себе нещасною.
Карпо
Карпо – чоловік Марфи.
«Товстопикий був, товстоногий. I рудий – матiнко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього – перепiлочка».
Карпо має дуже негарну зовнішність, у творі про нього сказано лише, що він «сопе над галушками». Марфа з чоловіком, проживши два роки, «нажилася на сто».
Дядько Левко
Дядько Левко – поштар.
«Височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте вгору плече».
Цей персонаж відіграє другорядну роль, але саме він приносить листи від Михайла до родини, які відіграють у творі важливу роль.
Сам Левко – гарна, співчутлива людина. Він дає нещасній Марфі потримати листа від Михайла, що дуже тішить дівчину. Він робить це, незважаючи на те, що це є порушенням, за яке його можуть вигнати з роботи.
Скорочений переказ новели “Три зозулі з поклоном”
Новела починається тим, що герой-оповідач (студент) виходить з-поза клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить, — хату Карпа Яркового. Перед нею рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни.
На ґанку стоїть Марфа Яркова й проводжає юнака очима: «Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собi, волосся умирає ранiше, нiж людина…»
Хлопець (оповідач) підходить ближче й чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами й проводжає його поглядом далі, поки не ввійшов у великі сосни — ті, що його тато садив.
Дома хлопець цілує свою матір, Софію, розповідає куці студентські новини й питає, чому це тітка Марфа так на нього дивиться. Мати зітхає й говорить, що тітка Марфа любила його тата Михайла, а він на нього дуже схожий.
Марфа (тоді її за маленький зріст звали “маленькою Марфою”) серцем відчувала, коли від тата надходив лист (тато оповідача перебував у засланні в Сибіру, звідти писав родині листи). Вона ніби відчувала його здалеку, прямувала до пошти, чекала, втікши з поля від косаря.
Коли виходив однорукий поштар – дядько Левко («височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте вгору плече»), Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі, чи є від Мишка«писемце». Поштар говорив, що немає, а вона не вірила. Тоді дядько Левко здавався й відповідав, що є, але не їй, а Софії. Марфа просила дати їй листа хоч у руках потримати. Поштар відмовлявся, бо це заборонено, потім усе ж віддавав та наказував, щоб нікому не казала, бо його з роботи виженуть.
Дівчина хапає листа, притискає до грудей, цілує і довго з ним мліє. Потім віддає, дістає дядькові Левку карбованця, щоб випив за здоров’я Мишка, й птахою мчить на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.
Хлопець питає в матері, хто їй про це розповів — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила й чула, бо тікала з роботи слідом за Марфою, яка вгадувала, коли буде лист від тата. Син запитав: “— І ви на неї сердилися?
— У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе”.
Михайлові було тридцять три роки, а Марфі — дев’ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм чоловіком Карпом і «нажилася за сто».
Тато ж героя-оповідача якось і не старів: “Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне” (Софія про Михайла).
Востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, заарештованих туди повезли), то його очі вже «не пекли, а тільки сумно голубили».
Карпо і Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, співали втрьох. А Карпо (чоловік Марфи) в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тільки сопів: «Товстопикий був, товстоногий. I рудий – матiнко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього – перепiлочка». Гляне, бувало, як її чоловік над галушками сопе — і сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею надбрів’я і співає. Софія говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й світиться. А Михайло відповідав: “Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться”.
Останній лист від тата
Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця — увесь сивий. Думав, що іній. Часто сниться йому робота — наче робить вікна, двері, столи. І тепер вирізає хлопцям на дозвіллі ложки. А цю ніч снилася йому його сосна, «річки синє крило».
Далі просить, щоб дружина не судила його гірко, бо відчуває, що десь витає біля нього «нещасна Марфина душа». Тож хай Соня піде й скаже Марфі, що послав він їй «три зозулі з поклоном», як казав сліпий бандурист на Зіньківському ярмарку. От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу.
“Сибір несходиму” було нерішуче закреслено густим чорнилом, а потім написано знову. І хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад, і тоді хоч на хвильку прийде забуття. Закінчувався лист таким: “Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…”
Давно все це минуло, а герой-оповідач і досі думає, як же вони відчували одне одного — Марфа і тато. А ще міркує — чому не одружилися, коли отак одне одного чули? У відповідь шумить велика “татова сосна”: “Тоді б не було тебе…”
***
Новела “Три зозулі з поклоном” заслуговує на вашу увагу і прочитання тексту! Якщо ж у вас добре розвинена слухова пам’ять або ви хочете її потренувати чи просто освіжити твір у пам’яті, радимо послухати аудіо запис “Три зозулі з поклоном”. Переконані: твір не залишить вас байдужими!
Своїми враженнями від новели діліться з нами у коментарях.
https://200baliv.com/try-zozuli-z-poklonom/
Олесь Гончар “Залізний острів”: аналіз твору, скорочений переказ, характеристика персонажів!
“Залізний острів” – новела з роману “Тронка” Олеся Гончара. Пропонуємо до вашої уваги аналіз твору, характеристику персонажів, скорочений переказ! Новела має відкритий фінал, з якого ми так і не дізнаємося, як складається доля головних героїв. Проте у нашій статті ви все ж знайдете відповідь, чи вдалось Тоні та Віталику врятуватись із “залізного острова”.
Автор тексту далі – Дмитро Заєць.
***
Аналіз твору “Залізний острів”
Жанр твору “Залізний острів”:
новела (із роману в новелах «Тронка», 1963 р.)
Роман «Тронка» складається з дванадцяти новел («Ти — літай», «Азбука Морзе», «Червона торпеда», «Лукія, голова робіткому», «Мамайчуки», «Передчуття океану»,«Пікетажистка»,«Капітан Дорошенко», «Залізний острів»,«Тут багато неба», «Полігон (Історія однієї любові)» та «Тронка»).
Хоча в «Тронці» відсутній єдиний сюжет, новели пов’язані спільністю проблематики, героями, що діють здебільшого в кількох новелах. Дія роману відбувається в Україні, у таврійських степах. Тронка — металевий дзвіночок, який вішають на шию вівцям.
У новелах, об’єднаних у роман, часто діє спільний головний герой, епізодичні персонажі також переходять з новели в новелу. Цілісність твору досягається відсіканням кінцівки новели, сплутуванням мотивів (підготовка розв’язки однієї новели відбувається в межах іншої) тощо. Шляхом такої обробки новела як самостійний твір перетворюється на новелу як сюжетний елемент роману, його епізод.
Тема новели “Залізний острів”:
зображення краси й сили першого юнацького кохання, а також небезпеки для людства, яку несуть у собі війна та зброя.
Події в новелі відбуваються протягом лише однієї доби.
Провідні мотиви новели “Залізний острів”
Ідейний зміст новели широкий. Він охоплює і філософські роздуми про вічні проблеми: життя і смерть, обов’язок та відповідальність перед іншими людьми, мету та сенс існування людини, і протиставлення невмирущої краси природи та сили кохання неприродності «залізного острова», миру й праці — воєнній загрозі, світлої радості життя — безглуздій смерті.
Особливості твору “Залізний острів”
Новелу «Залізний острів» ще називають твором-засторогою, адже й гуманістичні цінності, й саме життя людини часто опиняються під загрозою з боку цивілізаційних процесів, зокрема через гонитву озброєнь, змагання між потужними країнами. Страшну загрозу війни, яка може знищити людство, у творі символізує покинутий військовий корабель, що служить полігоном для нічних бомбардувань.
Цікавою особливістю новели є її відкритий фінал, з якого ми так і не дізнаємося, чи врятуються Тоня та Віталик, як складеться їхня подальша доля (проте в «Тронці», останній, дванадцятій, частині роману, розповідається, що юні герої таки врятувалися: Віталик знайшов спосіб за допомогою скельця добути вогню, запалив одяг, і цей сигнал помітили на полігоні та відправили за ними катер).
Лукія Назарівна (матір Віталика), тато Тоні, дядько Сухомлин та ін.
У «Залізному острові» поглиблюється ледь намічена в попередніх новелах роману характеристика героїв, яких бачимо тепер уже не десятикласниками, а молодими людьми, які роблять перші кроки в самостійному житті. У скрутній ситуації вони не впадають у відчай, а прагнуть знайти порятунок, не втрачають своєї гідності, своїх почуттів.
Тоня
Олесь Гончар, змальовуючи образ Тоні, підкреслює не лише її вроду, але й добре та чуйне серце. У таборі вона просто зачарувала дітей своїми вигадками, веселою вдачею, голосом, схожим на дзвіночок.
Тоня щиро покохала скромного радиста Віталика, насамперед за чисту, поетичну душу, за справді чоловічу наполегливість, майстерність, розум, прямоту:
«В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмінні, в роботі, в здібностях, і якщо тільки чим вона могла не поступатись перед ним чи й перевершувати його, то це, мабуть, своєю любов’ю»;
«… з цієї віри в нього, в його здібності й зародилось ще в школі її почуття до Віталика. Для неї, яка з трійок не вилазила, було просто дивовижно, як він швидко все схоплював, який розум у нього чіпкий та бистрий, в трудні хвилини на виручку цілому класові приходила його догадливість, блиск його думки, його тямущість».
І хоча саме через прикру неуважність Віталія, який відволікся та не зміг добре прив’язати човна, вони потрапили в жахливу ситуацію на «залізному острові», Тоня не звинувачує коханого ні в чому, й навпаки, навіть вважає себе винною, бо, мовляв, це через неї хлопець наразився на небезпеку, а вона не втримала, не застерегла:
«Вона була певна, що в майбутньому його жде щось незвичайне, це ж із таких скромняг виростають ті, що стають потім відомими, роблять великі відкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз в цій скруті він став ще дорожчий для неї, ніжність до нього росла, гаряче почуття вихоплювалось з душі через край…»
Віталик
Віталик постає цілком гідним почуттів дівчини. Веселий та дотепний, талановитий і водночас скромний та самокритичний, під час небезпечної ситуації він проявляє себе з якнайкращого боку. Так, він насамперед картає себе за необачність:
«Він, він винен в усьому! І нема тобі виправдань, не шукай їх. Підбив, заманив Тоню, яка з своєю любов’ю так довірливо пішла за тобою, а ти… Куди ти її завів? В пастку, в смертельну пастку завів, не сказавши дівчині всієї правди, не застерігши, що її тут жде».
У мить усмідомлення, що шансів на порятунок украй мало, парубка пригнічує почуття провини перед матір’ю:
«При самій згадці про матір душа Віталикова наливається болем. Прийде вона додому, а сина нема, і завтра не буде, і, може, не буде й ніколи! Як він непрощенне завинив перед нею! Виплаче очі за сином. Уява малює її розбитою горем, зістареною, самотньою… Ось як вчинив з нею він, її надія, її опора»
Віталика мучить усвідомлення невиконаного обов’язку в житті:
«Мовби змужнілим поглядом Віталій оглядає зараз себе, обдумує знову і знову, як це скоїлось і як закінчиться. Невже це і все, що він встиг у житті? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане залізним саркофагом для них? По суті, нічого ще не зроблено в житті, хіба що примус кому полагодив та керогаз, а всі оті будовані й незбудовані твої кораблі, вони всі попереду, вони помандрують в майбутнє без тебе…»
Хлопець роздумує про причини лиха, що сталося з ним і Тонею. Та маючи перед очима як взірець справжніх людей, які вчили його жити й боротися, не розгублюватися перед труднощами, юнак не здається:
«Треба шукати виходу. Будь-що знайти вихід. Треба боротись. Боротись — цього вчила його мати, вчили в школі, це чув він безліч разів, про це стільки читав…»
Дещо поглиблює образи закоханих порівняння їх із першими людьми, описаними в Біблії, — Адамом та Євою. Як і Адам та Єва, вони, за припущенням Віталика, занапастили себе через «звабу, спокусу, жадання торкнутися чогось забороненого, незвіданого». Вони самотні на цьому «залізному острові», наче перші люди. Таке враження підсилюється й порівнянням їх з «останніми дітьми землі», з «сиротами людства».
Другорядні персонажі
Про другорядних персонажів із новели ми не дізнаємося майже нічого, хіба що зі спогадів Тоні можна зробити певні висновки про її батька:
«Аж теплою хвилею обдало Тоню при згадці про батька, про його запальність та гостру, гоноровиту вдачу. Який він безстрашний та веселий стає, коли вип’є чарку, як усіх критикує, не супереч тоді йому, все викаже після довгої чабанської мовчанки… А в душі його є щось поетичне. Згадуються їй і пісні його напідпитку, і посаджені зіркою тополі, і ота його чудернацька звичка надівати Петриків льотчицький кашкет, щоб красуватися в ньому цілу ніч біля отари. “Тіло зсихається, а дух бунтує”,— так сказала якось Демидиха про нього, і такий він і є, її тато»
Скорочений переказ новели “Залізний острів”
Блакитніє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному з мальовничих півостровів. Тут дитячий табір відпочинку.
Люди в ньому веселі, а особливо серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками, і завзяттям, і голосом, як веселий дзвіночок. Хоч нікому й не потурає, як і їй самій батько не потурав, але вміє всякого приструнити. Тоня завжди в оточенні дітлахів, бо вміє їх зацікавити: розповідає про кожну рослинку й комашку, водить у походи. Дивитися в степу особливо немає чого, тому вожата веде малюків до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.
Перед вихідними Тоня стає схвильована, бурхливо-радісна. Подруги вже знають, що вона чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпустити її додому. Щоб скоротити шлях до радгоспу, дівчина бреде неглибокою затокою, через водорості, здригаючись від доторків медуз. Серце палає від передчуття зустрічі. Сьогодні її коханий, радист Віталик, чергує на радіовузлі. Відлучатися йому не можна, тож вона сама прийде.
Радгосп ще спав міцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, пробралася в садок, де спав на розкладачці Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув її.
Уранці його мати Лукія Назарівна поїхала на грузовику в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом — до моря. Дівчина міцно обіймає хлопця, і вони мчаться, аж вітер гуде. Нарешті — море. Далеко біліє рибальська хатина, а біля неї — корова. Вона забрела у воду, рятуючись від спеки, й тепер зацікавлено дивилася на прибульців.
Хлопець і дівчина сміються, купаються, жартують. Віталик відвів свій мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич – дядько Сухомлин, якому хлопець часто допомагав смолити човни), узяв баркас і зіпхнув його у воду.
Дядька не було, і юнак почував себе майже господарем. Закохані раптом вирішили попливти на дядьковому човні до покинутого військового корабля, що виднівся на горизонті. Багато хлопців уже плавали туди, і Віталик теж: добували свинець і всякі там радіодрібнички.
Пливли вже цілу годину. Берег віддалявся, ледь виднівся, а корабель усе не наближався. Стало навіть трохи лячно: Тоня ніколи так далеко не запливала.Аж ось уже й сіре залізне громаддя корабля. З похиленої високої щогли звисають якісь проводи. Для Тоні тут усе сповнене таємничості, якоїсь заборони. Судно грізне, похмуре, від нього віє запустінням.
Підпливли до борту. Тоня вхопилася за ілюмінатор і вилізла на палубу, але одразу ж затанцювала босими ногами: залізо було, як розпечена сковорідка. Дівчина закричала, щоб Віталик швидше кидав їй босоніжки. Хлопець теж піднявся на корабель, і Тоні стало веселіше. Її охопило гостре відчуття: хотілося сміятися, кричати так, щоб усі почули!
«Їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!»
Тоні все було цікаво: і скловата, і пробоїни, рвані дірки, якими вкрита палуба, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам’явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Віталик застерігає: можна через необережність зірватися вниз.
Тоня глянула вгору й побачила високо-високо щось, як шпаківню. То було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко подряпався угору. Раптом зблід, дивлячись у море. Дівчина й собі подивилася: «Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною здогадкою…» Далеко від них гойдався їхній човник, що, вочевидь, відв’язався від корабля. А коли Віталій, мало не зірвавшись, в одну мить скотився зі щогли й ринувся був до борту, щоб кинутися вплав за човном навздогін, Тоня схопила його за руку: “Не смій! Не доженеш! Утонеш!”. І таки ж правда: тут і майстер-розрядник з плавання навряд чи б наздогнав…
Звечоріло. На березі засвітилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерзнуть: залізо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій картає себе нещадно: як він міг, погано прив’язавши човен, завести дівчину в смертельну пастку, де їх чекають не лише неминучі спрага й голод, а й бомби, адже це — полігон для нічних тренувальних бомбардувань наших літаків?
Тоня теж картала себе: як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витівку? Їх шукатимуть, звичайно, але ніхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожній човен із одягом…
Віталик думав, як їм урятуватися. Вирішив уранці обстежити двигуни: раптом їх можна якось запустити. Хлопець сказав Тоні, що після того, що сталося, вона мала б його зненавидіти. У дівчини ж прокинулося якесь «ніжне, голубляче», материнське почуття до нього.
Недаремно вона обрала Віталика, якого ще зі шкільних років вважала за найрозумнішого, найталановитішого. Він хоч і скромний, але з тих, що роблять великі відкриття: «Як вона хотіла б зберегти його для днів завтрашніх, для всього того, що він міг би здійснити, винайти, відкрити!»
Раптом почувся гуркіт літака. Хлопець шарпнув Тоню, потяг у якусь будку. Та не зрозуміла, і тільки згодом до неї дійшло, що вони — мішень, їх бомбитимуть. Скільки ж їм іще тут бути? Дівчині згадалися чомусь братові слова про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як фронтові льотчики інколи не повертаються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах…
Зажеврів схід сонця, темніє на березі Центральна садиба. Віталик вирішує, що не занепадатиме духом: буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортової води… А поки що “ці двійко, що на судні, …сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства”.
***
Кінцівка інтригує, чи не так? Добре, що зі статті Дмитра ми дізнались, що юні герої все ж знайшли порятунок (але це сталось вже в іншій новелі роману “Тронка”). Віталик за допомогою скельця добув вогонь і запалив одяг, цей сигнал помітили на полігоні. Хлопець і дівчина зуміли вибратися з “залізного острова”
Ви ще не опрацювали історичний роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”? Тоді ця стаття для вас! Аналіз твору, цитатна характеристика персонажів, скорочений переказ від нашого автора Дмитра Зайця.
***
Aналіз твору “Маруся Чурай”
Літературний рід твору “Маруся Чурай”:
ліро-епос
Жанр твору “Маруся Чурай”:
історичний роман у віршах
Тема твору “Маруся Чурай”:
зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в поєднанні з історичними подіями XVII ст.
Ідея твору “Маруся Чурай”:
непереможність особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їх духовну силу, в безсмертя мистецтва.
Сюжет твору “Маруся Чурай”
Твір має дві сюжетні лінії:
1) особиста: Маруся Чурай — Грицько Бобренко
2) історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.
Композиція твору “Маруся Чурай”
Твір складаєься з 9 розділів. Центральний розділ – третій: “Сповідь”.
Проблематика твору “Маруся Чурай”:
– зрада й вірність;
– моральна відповідальність;
– роль митця в суспільстві;
– духовний розвиток;
– війна і мир.
Персонажі, їхня коротка характеристика, основні цитати про них
– Головні: Маруся Чурай, її матір; Грицько Бобренко – коханий Марусі, його матір Бобренчиха; Іван Іскра — козак, який любить Марусю.
– Другорядні: полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк та інші.
Основні персонажі
Маруся Чурай
Поштова марка “Маруся Чурай” із серії “Видатні жінки України”
Маруся Чурай – незвичайна дівчина з Полтави, дуже вродлива, талановита. Її образ виступає в єдності з образом України. Всі свої найсвітліші почуття вона висловила в піснях. Маруся чиста серцем, розумна, окрім того, наділена поетичними і музичними талантами. Творення пісні для Марусі є чи не головним способом самовираження.
«В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все»,–
признається Маруся.
«Ця дівчина не просто так, Маруся.Це – голос наш.
Це – пісня. Це – душа.Коли в похід виходила батава,
Її піснями плакала Полтава.Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні»(Іван Іскра про Марусю).
Гордій Чурай
Гордій Чурай – батько Марусі. Був полум’яним патріотом, мужнім оборонцем своєї землі. Швидкий на розум, чистий серцем, Чурай не терпів кривди, знущання над людьми. Про його славні подвиги складено пісні, які передаються з покоління в покоління:
«…пішов у смерть — і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб’є.»
Матір Марусі
Матір Марусі була матір’ю по своїй суті, «матір’ю усьому на землі» (дуже добра та чуйна людина). Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі, напрочуд точні слова: «Тут двоє матерів, твоя і Божа».
Гриць Бобренко
Гриць Бобренко – хлопець, якого покохала Маруся. Вiн був вродливим парубком i сміливим на війні, проте в особистому житті слабовольним i безхарактерним:
«Грицько ж, він міряв не тією міркою,В житті шукав дорогу не пряму.Він народився під такою зіркою,Що щось в душі двоїлося йому.Від того кидавсь берега до того.Любив достаток і любив пісні…» (характеристика Гриця Бобренка).
Гриць перебував пiд впливом своєï матерi Бобренчихи, меркантильної та дрібної за духовними якостями жінки, котра не хотiла нiчого знати про одруження сина з бідною Марусею. Марусина ж любов до Гриця була безоглядною й сильною. Трагедiя дiвчини полягає в тому, що ïï велике почуття поглинули буденні проблеми: Гриць шукав заможну дівчину, а Маруся була бідною.
«Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі» (цими словами Маруся пояснює основну причину трагедії їхнього кохання).
Іван Іскра
Іван Іскра – хлопець, що щиро кохає Марусю. Козак, полковий обозний, звиклий до випробувань і битв.
«Таке нещастя хоч кого знеможе.Це ж можна тут рішитися ума.Любив же він Марусю, не дай Боже!Тепер сидить, лиця на нім нема» (Іван Іскра на суді над Марусею).
Іван, щоб урятувати кохану від страти (за вироком суду), звертається за допомогою до самого гетьмана Хмельницького. Коли заграли знову труби до походу, Іван відразу відгукується на поклик гетьмана, він у перших лавах, під корогвами. Для нього обов’язок – найперше і святе. Прощаючись з Марусею, він говорить:
«І знов земля кипить у боротьбі, І знову я належу не собі».
Другорядні образи
Мандрівний дяк
Мандрівний дяк – дуже чуйна людина, що допомагає Марусі, ставиться до неї, як до власної дитини. Це людина проста та мудра, яка багато знає й глибоко переймається долею своєї країни.
Дід Галерник
Дід Галерник – старий мудрий козак, до якого Іван Іскра приходить порадитися про Марусю. Дід двадцять років пробув у неволі на галерах, а тепер виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі.
Родина Вишняків
Родина Вишняків є яскравим прикладом дрібних людських душ, для яких на першому плані – матеріальні цінності.
«Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
Він і на цьому теж нагріє руки» (характеристика старого Вишняка).
Галя Вишняківна
Галя Вишняківна – заможна, проте негарна дівчина, з якою Гриць Бобренко зрадив Марусю Чурай. Гриця приваблюють статки багатої родини Вишняків, але аж ніяк не зовнішність нареченої та риси її характеру, її дрібна та меркантильна душа:
«Так пухкі у Галі рученята,Коса білява, куца і товста.Як реп’яшки, зелені оченятаІ пишно закопилені вуста.Глуха до пісні, завжди щось спотворить.Все вишиває прошви подушок. Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –Гостренькі зуби – чисто ховрашок».
У творі також діють реальні історичні особи: полтавський полковник Мартин Пушкар, гетьман Богдан Хмельницький та ін.
Скорочений переказ твору “Маруся Чурай”
Розділ І. «Якби знайшлась неопалима книга»
Полтавська дівчина Маруся Чурай перебуває на лаві підсудних, і «пів-Полтави свідків під дверима». Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка.
Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Війт Горбань вважає, що Маруся, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, навмисно напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А матері Гриця так хочеться бачити її приниження, каяття.
Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: “воювала — за курку, за телицю, за межу”. Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: “Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні”.
До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися на цю справу ще з боку зради: “Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!”
Найбільше через цей суд страждає Іван Іскра – козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить: “Ця дівчина не просто так Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа… Коли в поход виходила батава, — її піснями плакала Полтава… Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!” Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.
Розділ II. «Полтавський полк виходить на зорі»
Спливає час. Усюди битви. У боях (польсько-українська війна, події роману відбуваються за доби Богдана Хмельницького) вирішується доля народу. І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя? Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.
Розділ III. «Сповідь»
У цьому розділі ми дізнаємося більше про історію кохання Марусі та Гриця Бобренка, а також про те, як насправді загинув Гриць.
Очікуючи страти, Маруся думає: “Пройшло життя. Не варто було й труду. Лише образи наберешся вщерть”. Вона зневірена, покинута, до того ж, як ми дізнаємося, і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла.
Маруся пригадує дитинство, працю разом із Грицем. Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання: “Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі”.
Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: “Затям, любов любов’ю, а життя життям”. А він же був хоробрим козаком! Але: “Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні”.
Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. Особливо на користь Галі зіграло те, що вона була з заможної родини, а Маруся — дуже бідна, нічого не мала. “Нерівня душ – це гірше, ніж майна!”
Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: “Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє”. (З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, й смерть здавалася їй єдиним виходом. Але сталося не так, як задумала Маруся: зілля, яке вона приготувала для себе, випадково випив Гриць і помер).
Розділ IV. «Гінець до гетьмана»
Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра (козак, що кохає Марусю) поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, а також пісні Марусі (адже Маруся Чурай складала чудові пісні, які потім співала вся Україна). Хмельницький, подумавши, написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?
Розділ V. «Страта»
На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальний натовп прийшов подивитися на видовище. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Вона навіть не заплакала. Та раптом з’явився вершник — гонець від гетьмана з помилуванням: “В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. … Її пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні…”
Маруся мовби скам’яніла: вона не хотіла помилування, бажала померти.
Розділ VI. «Проща»
Мати Марусі не витримала такого випробування й незабаром пішла з життя. Відчуваючи біль у душі, Маруся зібралася на прощу.
Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи вилікувала душу. Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до рідної дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю.
Тепер Маруся та дяк подорожують Україною разом. Дорогою вони бачать страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною. Маруся складає пісню про Байду та інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк каже, що треба вчитися на прикладах власної історії. Також він розповідає Марусі історію зі свого життя: як він колись кохав панну, але та його мову назвала “хлопською”. Дяк зрікся своєї любові до чужої йому духом людини. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.
Розділ VII. «Дідова Балка»
Зима в Полтаві була тривожна: скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої допомоги від людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчував велику спорідненість душ і долі.
Розділ VIII. «Облога Полтави»
Незабаром під брамами Полтави зупинилося польське військо. Його, за угодою, мали би впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що полк стоїть у полковому місті, “це значить — стоїмо ми на своїй землі”.
На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати його дружиною, говорячи: “Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте”. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, «сама як тінь».
Врешті, облогу зняли. Полтава ожила.
Розділ IX. «Весна, і смерть, і світле воскресіння»
Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. “Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені”, — радіє Маруся, хоч хвора на сухоти (туберкульоз). Маруся приречена — ми розуміємо, що їй залишилося жити лічені дні. У неї кашель, лихоманка.
Прийшов Іван Іскра, посидів мовчки й пішов, бо час було знову рушати на війну: “Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки”.
Маруся (незадовго до смерті) стоїть край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: “Зелененький барвіночку”, “Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися”, “Ой не ходи, Грицю”.
Тобто твір, з одного боку, завершується смертю Марусі Чурай, та з іншого боку, ми розуміємо, що її пісні безсмертні, бо будуть вічно жити серед українців.
До вашої уваги літопис “Повість минулих літ” для ЗНО: загальна характеристика твору і скорочені уривки до ЗНО: про заснування Києва і помсту княгині Ольги. Автор тексту – Дмитро Заєць.
Коротко про “Повість минулих літ”
Жанр: літопис (хронологічний виклад важливих подій із історії Київської Русі).
Автор: Нестор Літописець (чернець Києво-Печерського монастиря, бл. 1055-1113). Основні мотиви: заклики до єдності Руської землі, любов до неї, занепокоєння через князівські усобиці та напади кочових народів.
“Повість минулих літ” – це перший літописний твір про історію й витоки Київської держави, що зберігся. Літописець розповідає напівлегендарну версію заснування Києва, про початки Київської держави, її перших князів тощо.
Літопис побудований на особистих спостереженнях автора й розповідях, які він почув;
Містить не тільки розповідь про історичні події, але й оповідання, перекази, байки, використовує художні засоби, має художню цінність.
Скорочений переказ “Повісті минулих літ” (уривки для ЗНО)
1. Уривок про заснування Києва (скорочено)
“І було 3 брата, единому имя Кий, а другому Щек, а третьему Хорив, і сестра їх Либідь. Створивши місто, на честь імені брата їх старшого, і назвавши його Київ”
Плем’я полян, найбільш розумне й тямуще серед інших племен, жило окремо – родами, кожен на своїх землях. І були три брати: Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь.
Сидів Кий на горі, де тепер Боричів узвіз. Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. Хорив – на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто в ім’я старшого брата і назвали його Київ. Був коло міста ліс великий, і ловився там всякий звір.
Дехто, не знаючи, каже, що Кий начебто був перевізником коло Києва, мовляв, був якийсь перевіз з того боку Дніпра; тому й говорили: «На перевіз на Київ». Але якби Кий був простим перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з почестями.
Коли ж Кий повертався, він прийшов на Дунай і поставив там невелике містечко, хотів там сісти князювати, та не дали йому навколишні племена. Так і донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, і сестра Либідь тут же померли.
Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в інших племен (древлян, дреговичів та ін.) були свої князі.
2. Уривок про напад хозарів (скорочено)
Після смерті братів Кия, Щека і Хорива полян утискали древляни та інші довколишні племена. Прийшли на землі полян і войовничі хозари й сказали:
— Платіть нам данину.
Поляни подумали і дали від кожного дому по мечу. І віднесли хозари мечі до свого князя і до старійшин своїх і промовили їм:
— От маємо собі нову данину.
Ті ж запитали: — Звідки?
Вони ж відповіли:
— У лісі, на горах, над рікою Дніпром.
Знов спитали ті: — А що дали?
Вони показали мечі. І сказали старійшини хозарські: — Недобра дань, княже! Ми її добились своєю зброєю, яка гостра з одного боку, — шаблями, а в них зброя гостра з двох боків — мечі. Будуть вони збирати данину і з нас, і з інших земель.
І збулось усе: володіють руські князі хозарами і по нинішній день.
Так воно здавна ведеться: володіючи, сам стаєш потім підкореним тим, ким володів.
3. Уривок про помсту княгині Ольги деревлянам (скорочено)
Ольга перебувала в Києві з сином своїм, маленьким Святославом, а воєводою був Свенельд. Сказали ж деревляни(перед тим убивши чоловіка Ольги – князя Ігоря, коли він приходив збирати в них данину): «Ось убили ми князя руського. Візьмемо жінку його Ольгу й віддамо за князя нашого Мала. І Святослава візьмемо і зробимо йому, що хочемо».
І послали деревляни 20 кращих мужів своїх у човнах до Ольги, і пристали вони до берега під Боричевим узвозом. І повідомили Ольгу, що прийшли древляни, і покликала їх Ольга до себе і сказала їм: «Добрі гості прийшли»… «Кажіть, чого прийшли сюди?» Відповіли ж древляни: «Мужа твого ми убили, бо був твій муж, як вовк, розкрадав і грабував, а наші князі добрі, бо вони лад навели на древлянській землі, — вийди заміж за нашого князя Мала». Сказала їм Ольга, що їхня промова їй сподобалася і що їм зроблять велику честь, понесуть у човнах на гору, а сама звеліла викопати велику й глибоку яму на дворі.
На ранок, сидячи в теремі, послала Ольга по гостей. І прийшли кияни до них, і сказали: «Кличе вас Ольга для шани великої». Вони ж відповіли: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах і пішки не підемо, а тільки понесіть нас у човні». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, пишаючись.
Принесли їх у двір до Ольги, і, як несли, так і кинули їх в яму разом із човном. І, схилившись над ямою, спитала їх Ольга: «Чи добра вам честь?» Вони ж відповіли: «Гірше Ігоревої смерті». І звеліла Ольга засипати їх живими, і засипали їх.
І послала Ольга до древлян знову, і сказала їм, щоб спочатку прислали до неї найкращих людей, щоб із честю провели її до свого князя. Почувши про це, древляни вибрали кращих мужів і прислали до неї. Коли ж древляни прийшли, Ольга звеліла приготувати їм омовіння, кажучи так: «Помившись, прийдіть до мене». І розтопили піч, і влізли древляни, і почали митися. Тоді зачинили за ними піч. Ольга звеліла зачинити їх, і в тому вогні згоріли всі.
І послала Ольга до древлян із словами, що вона вже йде до них. Вони ж, почувши те, навезли медів багато і заварили їх. Ольга ж, узявши з собою малу дружину, пішла на могилу і плакала там за мужем своїм. І спитали древляни Ольгу: «А де наша дружина, яку ми послали до тебе?» Ольга ж відповіла: «Іде вона за мною з дружиною мужа мого». І коли стали п’яними деревляни, звеліла отрокам своїм пити за них, а сама відійшла вбік і звеліла дружині вбивати древлян. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга повернулась у Київ і зібрала військо.
В літо 946 р. Ольга із сином своїм Святославом зібрала багато хоробрих воїнів і пішла на деревлянську землю. І вийшли древляни супроти неї. І воїни Ольги перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах.
Ольга ж ринулася із сином до міста Іскоростеня, бо жителі його убили її чоловіка, і стала із сином своїм навколо міста. І стояла Ольга все літо і не могла взяти місто.
Тоді княгиня послала в місто людей зі словами, що вона нібито вже більше не хоче мститися їм, а хоче тільки взяти невелику данину і, помирившись з деревлянами, піти геть.
Ольга попросила, щоб вони дали їй від двору лише по три голуби і по три горобці. Древляни, зрадівши, зібрали з кожного двору по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга ж роздала воїнам — кому голуба, кому горобців — і звеліла до кожного голуба і горобця прив’язати сухий трут, і загорнути його в маленькі хусточки, і ниткою приторочити до кожної птиці. І, коли стало смеркатися, наказала Ольга своїм воїнам випустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли у свої гнізда: голуби у голуб’ятники, а горобці — під стріхи. І тоді спалахнуло все місто. І побігли люди з міста, і звеліла Ольга своїм воїнам хапати їх.
Так вона взяла місто й спалила його, старійшин забрала в полон, інших людей убила, третіх віддала в рабство, решту залишила, щоб платили данину. І наклала на них данину тяжку: платити для Києва і для Вишгорода, бо Вишгород був Ольжиним містом.
Есть человек, которому я доверяю, и он творит чудеса с помощью заклинаний, его зовут DR WALE. девять лет назад он спас мой брак своим заклинанием. Мой муж подал на развод, и это было очень неловко, позорно и душераздирающе. Я начала искать помощи в Интернете, когда увидела разные свидетельства, в которых люди ценили DR WALE за помощь в восстановлении их отношений, поэтому я связалась с ним через WhatsApp: +2347054019402 для помогите, и он ответил и пообещал помочь мне восстановить мой брак с его заклинанием. Я сделала, как он меня велел, и через несколько дней мой муж вернулся, умоляя меня на коленях простить его и принять его обратно. Он отменил развод. Прошло девять лет, а мы все еще счастливы в браке. Я буду продолжать ценить доктора Уэйла, потому что он Бог на Земле. Он тоже может вам помочь. Свяжитесь с ним через WhatsApp: +2347054019402 ИЛИ по электронной почте: drwalespellhome@gmail.com
Олександр Довженко кіноповістю “Україна в огні” розлютив самого Сталіна. Митець не погодився на жодні компроміси, твір було заборонено, а Довженко зазнав утисків з боку радянської влади. Кіноповість було опубліковано вже після смерті письменника. Одноіменний фільм, знятий дружиною Юлією Солнцевою у 1964 році, також не вийшов на екрани.
Через 3 роки режисерка зняла фільм російською мовою, назву було змінено (“Незабываемое”), сюжет також зазнав змін. Скорочений переказ твору у нашій статті проілюстровано кадрами саме з цього фільму. До речі, у фільмі режисерка застосувала цікавий прийом: безтурботний початок фільму, сцени зустрічі Олесі і Василя, фінальні сцени показані в кольорі, усі інші сцени, пов’язані з війною та стражданнями, – чорно-білі.
Автор тексту далі Дмитро Заєць
Аналіз твору
До вашої уваги черговий твір з програми ЗНО з української літератури – “Зачарована Десна” Олександра Довженка. У нашій статті є все, що потрібно знати про кіноповість: аналіз твору, характеристика персонажів, короткий виклад змісту (за мікротемами).
Матеріал проілюстровано фотокадрами з однойменного фільму (“Зачарована Десна”, 1964 р., режисер Юлія Солнцева – дружина Олександра Довженка).
Автор тексту далі Дмитро Заєць
***
***
Це – весь список літератури до ЗНО з української: твори до ЗНО-2019, які необхідно прочитати і опрацювати для успішного складання тесту з української мови та літератури.
За посиланнями ви можете знайти матеріали, які у нас на сайті на ці теми. Упродовж цього навчального року ми будемо додавати більше цікавих статей з літератури, тож радимо зберегти собі цю сторінку в закладки. 
Увага! Якщо ви будете складати ЗНО у 2020 році або пізніше, для вас актуальний інший список літератури. Він є ось тут.
Приємного читання!
“Місто” Валер’яна Підмогильного у фокусі нашої уваги! Модерний роман, твір актуальний і цікавий, проте розрахований на уважного і наполегливого читача. На допомогу вам структурований матеріал про твір: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ!
***
Роман було завершено в 1927 р., уперше опубліковано в Харкові 1928 р. Свій задум В. Підмогильний пояснив так: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній».
Письменник прагнув створити модерний роман, відійти від традиційної «селянської» проблематики української літератури, при цьому спирався на досягнення європейської класичної літератури (у творчій манері митця відчувається вплив Оноре де Бальзака, Стендаля, Гі де Мопассана, Еміля Золя тощо).
Частина перша
На палубі корабля, що плив Дніпром до Києва, стояв Степан Радченко, оглядаючи береги й прощаючись подумки з рідним селом.
За свої двадцять п’ять років він уже багато чого бачив у житті: «… був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем [воював на боці більшовиків проти гетьмана П. Скоропадського та білогвардійців] і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу».
Тепер він прямував до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійснити свою давню мрію: здобувши освіту, «вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади».
Разом із ним на кораблі були його односельці Надійка та Левко. Надія також збиралася навчатися в Києві. Вона жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до крамаря Луки Гнідого (за часів революції той спинявся в хаті Степанового дядька). Коли хлопець знайшов його хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні — у сараї поруч із коровами.
Степан обурився: «Хлів — ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло!» Парубок спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися.
В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було спочатку пройти приймальну комісію, оформити документи. Степан хотів улаштуватися на роботу, але його ніде не чекали, попри його заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він одержить у місті освіту й повернеться в рідне село Теревені, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, «старий порох, що треба стерти»…
Навідався до Надійки, в яку почав закохуватися. Нарешті блискуче склав іспити, отримав стипендію. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й постачатиме взимку дрова. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він планував купити собі пристойний одяг.
Надійка жила на квартирі з подругами — Ганнусею та Нюсею. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти усім разом на літературну вечірку. Так Степан уперше в житті побачив письменників, поетів та літературних критиків. Митці читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він «хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом». Степан повертався додому, охоплений єдиною думкою — будь-що стати письменником.
Він вирішив, що напише оповідання про свою бритву — про те, як він у 1919 році, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців і відкупився в черкеса бритвою, як потім того солдата було вбито і Степан знову забрав свою бритву. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади».
Вночі в пориві натхнення Степан кинувся писати й швидко закінчив оповідання. Вранці хлопець почав вагатися, яким іменем його підписати. Власне прізвище йому було до вподоби, а от ім’я видавалося грубуватим. Тому він вирішив переінакшити ім’я Степан на Стефан.
Хлопець вирішив показати свій твір маститому критикові Михайлу Світозарову, виступ якого чув на літературному вечорі, але той повівся зверхньо й не захотів його навіть вислухати. Степан був принижений і розлючений. Безцільно блукаючи вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, вони пішли в парк. Він грубо поводився з дівчиною й почав душити її обіймами. Надійка розплакалася. Тоді Степан сказав, що піде від неї.
Парубок відчув велику зміну в собі: «Село стало йому чуже. Воно потьмарніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним, як докір, як тривога». І його ставлення до Надії, яка нагадувала йому про село, змінилося на протилежне: «Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром». Він мучився, проте потім зухвало подумав, що, мовляв, не він — так інший, і вирішив викреслити дівчину зі свого життя.
Радченко познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й оригінальною людиною. Одного разу вночі до Степана прийшла господиня дому Тамара Василівна. Тоді хлопець злякався, але швидко вирішив, що не варто втрачати свій шанс стати досвідченішим у коханні з допомогою дорослої жінки. Вони стали коханцями. Стосунки їх тривали досить довго. Тамара Василівна, яку він називав «мусінькою», дуже прив’язалася до хлопця, згодом навіть розповіла йому про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався про ці стосунки й дуже обурився, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим вирішив піти з дому.
Поступово Радченко став сумлінніше ставитися до інститутських занять і з запалом кинувся до наук. Дуже здібний, у знанні багатьох предметів він був на голову вищий від однокурсників. На його зшитки з записами лекцій виник такий попит, що їх вирішили навіть розмножити на машинці.
Він написав ще два оповідання. Його нахил до письменництва підтримав студент останнього курсу Борис Задорожній, який учився на відділі цукрової промисловості. Він порадив Степану послати свої твори до журналів, що той і зробив.
Степан добре засвоїв математичні науки, а ось із українською граматикою було важкувато. Тоді він засів за найкращі книжки й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має скрутне матеріальне становище, порадив йому викладати на курсах української мови, яких багато відкрилося для держслужбовців у період українізації, і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу й стали платити пристойні гроші. На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним виявився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. Це був дуже розумний і дотепний чоловік. З того часу вони потоваришували.
Тепер, коли бюджет Степана зміцнів, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Він вирішив змінити помешкання, бо старе було далеко від центру міста, де відбувалися всі культурні події. Через це в нього визріло рішення закінчити стосунки з Тамарою Василівною, яка до того ж почала здаватися йому занадто пристаркуватою. Він пішов від своєї “мусіньки” в кімнатку, яку запропонував Борис.
Частина друга
Позбувшися злиднів, Степан продовжував жити просто, без розкошів: ходив купатися на Дніпро, обідав у нархарчі (закладі народного харчування). Він дотримував жорсткого розпорядку дня й занурився у вивчення літератури. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував «стрункість своїх думок і ту довершену радість, що про неї вчив Епікур».
Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані його твори. Відчув щастя: він — справжній письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.
Фортуна йому усміхалася. З харківського журналу прийшов гонорар і запрошення писати ще. Непередбачувана та вередлива Зоська подобалася йому все більше. Вона довгий час тримала Степана на відстані. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Зоська дедалі більше прив’язувалася до нього.
Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно відмовчувався, бо почувався ніяково.
Навчання в інституті він узагалі покинув. Набрав годин лекцій на курсах. З тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання, а її все не було. Степан якось прочитав «Fatamorgana» Коцюбинського й подумав: «Ніколи, ніколи я такого не напишу». Його раптом охопила зневіра у своїх письменницьких здібностях. Аж ось, на його щастя, прийшло повідомлення, що його збірку до друку таки ухвалили й запропонували гонорар — 350 карбованців! Степан дедалі активніше брав участь у літературному житті. У колах літераторів на нього спочатку не звертали уваги, проте згодом визнали за свого. Нерідко він уже чув приязний вигук: «А, от і Радченко!»
Якось до Степана прийшов Борис, розповідав про своє життя. Він був одружений із Надійкою, колишньою коханою Степана. Хлопець іноді згадував про своє старе кохання й відчував неприязнь до товариша: «Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина».
Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут раптом звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого кандидата, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра трималася осторонь від протиборчих угрупувань та подавала кожному надію на себе впливати. Степан з енергією взявся до роботи секретаря: наводив лад у редакційному господарстві, читав листи, рукописи новачків, наглядав за друкарнею.
Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли його обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. У нього з’явилося відчуття, що це кохання вже вичерпало себе. На одне з побачень Степан пішов уже з думкою розірвати з нею стосунки, проте раптом так розчулився, що в пориві почуттів запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та радо погодилася. Проте вдома він пожалкував про цей вчинок: «Весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в’язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв’язаними руками». Степан став думати, що дружина буде постійно зазіхати на його час та увагу, а родинне життя з дитячим вередуванням та сварками зробить неможливою його творчість: «Та хіба ж написати щось йому в таких диких обставинах?»
Він почав картати себе за дурість і звинувачувати Зоську, яка, мовляв, заманила його в пастку. Радченко вирішив порвати із дівчиною. Зробив же він це у вкрай жорстокій формі. Прийшовши на вечірку, на якій він, як обіцяв, мав повідомити всіх про свої заручини з Зоською, він в очі сказав їй: «Обридла ти мені. Відчепись від мене!» і не пішов, а став зухвало залицятися до інших жінок. Там він познайомився з красунею з Харкова Ритою, яка танцювала в балеті, й одразу захопився нею.
…У Степана з’явилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Із легкістю написав перший розділ, проте далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Молодого автора охопив розпач. Справа не рухалася.
Степанові раптом захотілося знову побачити Зоську, перепросити її за надмірну грубість та помиритися. Проте коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця охопили жах і божевільна туга.
…Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана таку квартиру, як той хотів. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, проте страшний неспокій все одно його не покидав. Якось він зустрів односельця Левка. Той закінчив інститут і тепер їхав працювати на Херсонщину, кажучи, що тут, у місті, йому все чуже. Згадав про рідний степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і раптом йому спало на думку повернутися в село, покинувши отруйне міське життя.
Степан уявив себе «непомітним хліборобом, одним з безлічі сірих постатей, у свитках, що водять по землі вічне рало». І тут раптом у новому душевному пориві йому згадалася Надійка. Йому захотілося розшукати її, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому її чоловік Борис, і пішов.
Проте тут його чекало гірке розчарування: Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним з погордою, дивилася глузливо, а її розповніла фігура вказувала на вагітність. З гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї «пузатої міщанки».
Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів Риту. Йому здалося це розрадою. Він освідчився красуні в коханні. Коли вони розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, розчинив вікна в «темну безодню міста». «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель… Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
***
Погодьтесь, тема роману “Місто” досить актуальна для більшості з вас, випускників, особливо тих, хто за якийсь короткий час підкорюватиме нові міста… І це мінімум одна причина прочитати цей твір 
ДЖЕРЕЛО https://200baliv.com/misto/
Есть человек, которому я доверяю, и он творит чудеса с помощью заклинаний, его зовут DR WALE. девять лет назад он спас мой брак своим заклинанием. Мой муж подал на развод, и это было очень неловко, позорно и душераздирающе. Я начала искать помощи в Интернете, когда увидела разные свидетельства, в которых люди ценили DR WALE за помощь в восстановлении их отношений, поэтому я связалась с ним через WhatsApp: +2347054019402 для помогите, и он ответил и пообещал помочь мне восстановить мой брак с его заклинанием. Я сделала, как он меня велел, и через несколько дней мой муж вернулся, умоляя меня на коленях простить его и принять его обратно. Он отменил развод. Прошло девять лет, а мы все еще счастливы в браке. Я буду продолжать ценить доктора Уэйла, потому что он Бог на Земле. Он тоже может вам помочь. Свяжитесь с ним через WhatsApp: +2347054019402 ИЛИ по электронной почте: drwalespellhome@gmail.com
ВідповістиВидалити